Вы здесь

Феномен антигенної мімікрії пептидів ВІЛ-1 та бактерій і маркери прогнозування перебігу ВІЛ-інфекції

Автор: 
Максименок Олена Валентинівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U004044
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЕТІОЛОГІЯ ТА ПАТОГЕНЕЗ ВІЛ-ІНФЕКЦІЇ
Вперше ВІЛ-інфекцію в термінальній стадії, яка отримала назву "синдром набутого
імунного дефіциту" (СНІД), описали у 1981 р. Збудника хвороби виділили в 1983
р. у Франції (у лабораторії Люка Монтaньє) від хворого з лімфаденопатією. На
Всесвітньому вірусологічному конгресі в Парижі в 1986 р. його назвали вірусом
імунодефіциту людини (ВІЛ) [59].
На сьогодні розрізняють два основних типи вірусу - ВІЛ-1 та ВІЛ-2, які мають
відмінності в своїй структурі та антигенних характеристиках. Вважають, що
перебіг хвороби, викликаної ВІЛ-2, більш тривалий та доброякісний. Найбільшу
загрозу для здоров‘я людини являє саме ВІЛ-1, тому розглянемо особливості цього
вірусу більш детально.
Встановлено, що вірус належить до родини ретровірусів (Retroviridae) та
підродини так званих "повільних вірусів" (Lentivirinae). Для ВІЛ характерні
численні структурні особливості цих збудників, дуже досконалий апарат
генетичного паразитизму та надзвичайно складна регуляція циклу розмноження [2,
7, 31, 41, 51, 107, 119, 141].
Як і всі віруси, ВІЛ може розмножуватися тільки в хазяйських клітинах, причому
здатен проникати лише в ті клітини, які мають на поверхні певні рецептори
(наприклад, CD4, CХCR-4, CCR-5). Проникнення вірусу в клітину відбувається
після приєднання його до клітинної поверхні; при проникненні відбувається
"роздягання" вірусної частки і вихід молекул РНК в цитоплазму [31, 68]. Тут
проходить перший етап життєвого циклу ВІЛ – синтез дволанцюгової ДНК на матриці
віріонної РНК за участю ферменту ревертази. Утворена провірусна ДНК проникає в
ядро клітини, де за допомогою іншого ферменту - інтегрази - вбудовується в одну
з хромосом хазяйської клітини. Подальший етап життєвого циклу ВІЛ відтворюється
в ядрі клітини: під дією клітинних ферментів, РНК-полімераз, синтезується РНК
на матриці провірусної ДНК ВІЛ. Синтезовані компоненти ВІЛ – віріонні РНК та
білки – складаються у вірусні часточки на плазматичній мембрані. Після
"запаковування" рибонуклеопротеїну незрілий віріон відривається від поверхні
клітини, захоплюючи частину мембрани з клітинними білками та ліпідами [107,
165].
Відповідно до фенотипу розрізняють два основних варіанти ВІЛ-1, які здатні
(syncytium-inducing) або не здатні (non-syncytium-inducing) утворювати синцитії
в інфікованих клітинах. Виділені безпосередньо після сероконверсії ізоляти
вірусу, як правило, належать до фенотипу, який не утворює синцитії. Цей варіант
ВІЛ-1 також називають тропним до макрофагів або М-тропним, оскільки in vitro
він здатний інфікувати моноцити/ макрофаги, але не лінії Т-клітин CD4+. Інший
варіант вірусу, з синцитієтворним фенотипом, переважно інфікує Т-клітинні лінії
і, відповідно, його називають Т-тропним [214]. Поява Т-тропних штамів пов‘язана
з мутацією вірусу та зміною фенотипу; їх вважають більш цитопатогенними,
оскільки вони швидше виснажують популяцію Т-клітин [135, 189]. На думку деяких
авторів, заміна одного варіанту іншим необов‘язкова для прогресування хвороби,
а в деяких випадках її взагалі не відбувається [62, 193].
На додачу до клітинного тропізму, велике значення в патогенезі ВІЛ-інфекції має
спроможність вірусу вислизати з-під контролю імунної системи організму [128,
220]. Здатність ВІЛ постійно розмножуватись, незважаючи на сильну
клітинно-опосередковану та гуморальну імунну відповідь, дає змогу припустити,
що вірус використовує для цього декілька механізмів: антигенні варіації,
завдяки яким Т-клітини не можуть розпізнати епітопи вірусу і, відтак, не
відбувається активація ефекторних клітин [64, 109, 183]; порушену регуляцію
(downregulation) молекул головного комплексу гістосумісності (ГКГ) на поверхні
клітин, інфікованих ВІЛ [80]; зменшення набору клітин CD8+ шляхом клонального
виснаження [152, 172]. Вірус може уникати взаємодії з ефекторними імунними
клітинами, оскільки здатний персистувати в т.з. "імуно-привілейованих" відділах
організму, таких, як клітини центральної нервової системи, очей, яєчок та
лімфатичних фолікулярних дендритних клітин, де залишається живим і неушкодженим
протягом значного проміжку часу [92, 116, 186]. Інфікування вірусом
неактивованих Т-клітин пам‘яті призводить до створення осередку й джерела
латентного ВІЛ, оскільки ці клітини не експресують вірусні продукти, а, відтак,
і не розпізнаються ефекторними клітинами [100, 222].
Середній проміжок часу від моменту інфікування до розвитку СНІДу зазвичай
становить 8-10 років, але існує невеликий відсоток пацієнтів, можливо не більше
5-10 % від загального числа інфікованих, яких характеризують як "непрогресорів"
(long-term nonprogressors) [142, 160]. "Непрогресорами", за даними літератури,
називають тих, у кого не розвиваються симптоми хвороби за відсутності
специфічного лікування. Разом з тим, приблизно у 10 % ВІЛ-інфікованих
спостерігають швидкий розвиток хвороби; при цьому СНІД може розвинутися
протягом 5 років від моменту інфікування [171, 176]. Порівняння перебігу
ВІЛ-інфекції у "прогресорів" та "непрогресорів" дозволяє оцінити фактори, які
визначають індивідуальний ризик прогресування хвороби.
Як відомо, цитотоксичні Т-клітини та Т-хелпери відіграють головну роль у
клітинній імунній відповіді організму. У багатьох ВІЛ-інфікованих осіб
спостерігають відносно високий рівень ВІЛ-специфічних цитотоксичних
Т-лімфоцитів (ЦТЛ) порівняно з кількістю цих клітин при інших хронічних
вірусних інфекціях [226]. Однак, незважаючи на присутність активованих ЦТЛ, що
циркулюють у крові, розмноження вірусу триває. Механізми, які дозволяють ВІЛ
постійно та активно розмножуватись за наявності сильної ЦТЛ-опосередкованої
імунної відповіді, досі