Вы здесь

Сутність та еволюція тоталітаризму як теорії і політичної практики.

Автор: 
Вонсович Сергій Геннадійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U004901
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2 нашого дисертаційного дослідження.
2.1. Концептуальні засади неототалітаризму
Занепад тоталітарного комуністичного режиму СРСР, „світової системи соціалізму”
завдав найвідчутнішого удару по теорії тоталітаризму в цілому. Це також
вплинуло на істотне послаблення тоталітарних тенденцій у більшості провідних
країн світу. Тоталітарні системи, які збереглися після розпаду радянського
комунізму і опинились на узбіччі людської цивілізації не відіграють помітної
ролі в міжнародному житті, навіть навпаки - вони зазнають все більш відчутного
(та руйнівного для тоталітаризму) впливу з боку світового співтовариства.
У зв’язку з цим, поширилась думка, що ера тоталітаризму як така скінчилась, а
тоталітарна загроза зникла назавжди. В 1989 року в журналі “Нейшнл інтерест”
була надрукована стаття американського політолога Ф. Фукуями “Кінець історії”.
Фукуяма декларував повну ідеологічну перемогу Заходу (“ліберальної демократії”)
і пророкував неминуче переродження верхнього ешелону влади в СРСР: “Глибинні
дефекти соціалістичної економіки були очевидні і в 30, і 40 років будь-кому,
хто не заплющував на це очі. Ці зміни стали неминучими, безумовно, не як
наслідок матеріальних умов, в яких опинилися країни напередодні реформ, а стали
результатом перемоги однієї ідеї над іншою”[147, с.43].
Однак, як свідчать сучасні політичні реалії, при певних умовах може відбутись
повномасштабна тоталітарна реставрація і гіпотетично тоталітаризм ще може взяти
реванш навіть у світовому масштабі.
Слід відзначити, що така можливість вже почала реалізовуватися - в першу чергу,
у вигляді „ісламської революції” в Ірані, стрімкого розвитку близьких до неї
тоталітарних рухів в інших ісламських країнах. Варто пригадати, що загрозу
„ісламської революції” в Алжирі було відвернуто лише за допомогою військового
перевороту. Потенційно небезпечними є режими на зразок Іраку Саддама Хусейна та
фундаменталістського Ірану або екзотичної лівійської „джамахірії”. Збереження і
зміцнення такої потужної, очолюваної комуністичною партією, країни як Китай.
Все це дійсно можна було б ігнорувати з глобально-стратегічних позицій,
враховуючи домінування на планеті саме західної плюралістичної цивілізації та
її значної військової, економічної, технологічної і навіть людської переваги, а
також тих країн, які тяжіють до неї. Головне завдання, що постає при розгляді
проблеми неототалітарної перспективи (в першу чергу в світовому масштабі) у
сучасних умовах, є визнання можливості розвитку тоталітаризму в умовах
постіндустріальної цивілізації. Для цього, на нашу думку, необхідно спочатку
показати принципові відмінності постіндустріальної цивілізації від
індустріалізму та традиціоналізму.
Найпомітніші ознаки ствердження нового цивілізаційного типу простежились
спочатку в царині технології та науки. Це: 1) розвиток інформаційних технологій
у вигляді комп'ютерів та нових засобів зв'язку; 2) стрімкий розвиток
робототехніки, що призвів до появи т.зв. “гнучких виробничих систем”, які
здатні функціонувати в межах заздалегідь визначеної програми без втручання
людини; 3) витіснення людини з галузі безпосереднього матеріального виробництва
до царини управління та інтелектуальної діяльності. Це призвело до істотних
змін у соціальній структурі суспільства. Різко зменшилося число людей, зайнятих
у виробничій галузі (промисловості та сільському господарстві). Та зросло їх
число у невиробничих видах діяльності, в першу чергу пов’язаних з управлінням,
обробкою і передачею інформації. В країнах Заходу це становить 55-75% людей від
загальної кількості зайнятих [63,c.245]. В той час як в Україні у 1995 р. 74%
людей було зайнято у матеріальному виробництві і тільки 26% - у невиробничій
сфері[55,c.10].
Подальший розвиток цього процесу наводить деяких теоретиків: Д.Белла[13]
А.Турена,[221,p.24] О.Тофлера[139], Ф.Ферраротті,[178,p.157]
Т.Стоуньєра,[214,c.6] на думку про те, що із упровадженням технологічних
перетворень відбуваються зміни цивілізаційної приналежності суспільства. Новий
етап, нова якість суспільства отримала назву „постіндустріального,” – головним
ресурсом є знання, та „інформаційного” - зміни зумовлені інформаційними
технологіями суспільства. Якісний зміст його полягає в тому, що: по-перше,
високорозвинена інформаційна цивілізація близького майбутнього буде нагадувати
античну рабовласницьку демократію, у якій роль рабів виконуватимуть роботи та
вищезгадані „гнучкі виробничі системи” [139,c. 88]. По-друге, телекомунікаційна
революція дала новий поштовх соціальному та економічному розвитку. По-третє,
сфера виробництва перестала відігравати суттєву роль у суспільстві.
По-четверте, в економіці провідну роль відіграє сфера послуг – наука, освіта,
управління, медицина, комунікаційна інфраструктура. По-п’яте, виробництво
інформації є головною сферою економічної діяльності в постіндустріальному
суспільстві. По-шосте, це дало підстави виокремити три основні форми владного
домінування в постіндустріальному суспільстві, це: соціальна інтеграція,
економічний прогрес, культурне маніпулювання. По-сьоме, встановлення контролю
над потребами і культурними стереотипами споживання та стилем життя через школу
і систему освіти. По-восьме, нав’язуванням політичної поведінки, за допомогою
контролю великих політико-економічних організацій. По-дев’яте, основною
організацією в інформаційному суспільстві виступає технократична корпорація, що
нав’язує свою владну волю, маніпулює каналами виробництва і споживання,
створюючи нові форми нерівності і переваг.
Беручи до уваги вищезазначене, можна зробити висновок про те, що поняття
„суспільство” зводиться теоретиками до