Вы здесь

Принципи архітектурно-планувальна організації ансамблевої забудови

Автор: 
Коротун Ірина Вадимівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
3406U005279
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ОСНОВИ СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АРХІТЕКТУРНИХ АНСАМБЛІВ ТА
КОМПЛЕКСІВ У МІСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ.
2.1. Архітектурні об`єкти і ансамблі – каталізатори урбаністичного розвитку.
Зміна якісних і кількісних параметрів, що характеризують містобудівні
властивості об`єкту називається урбаністичним розвитком. Урбаністичний розвиток
ототожнюється з підвищенням щільності (поверховості) забудови, прогресивними
методами організації транспортного руху, застосуванням прогресивних інженерних
рішень та технологій в будівництві та інфраструктурах. Процес урбаністичного
розвитку безпосередньо пов`язаний з рівнем функціональної активності: території
концентрації функціональної активності розвиваються швидкими темпами і
відрізняються високим ступенем засвоєння простору. Території міської забудови,
що мають високий рівень функціональної активності виникають у подвійний спосіб:
стихійно та цілеспрямовано. Перший випадок характерний для міст, де
відбувається так званий „вільний” розвиток внаслідок недосконалого
містобудівного планування. Другий являється наслідком свідомої містобудівної
діяльності і здійснюється шляхом створення об`єктів – „магнітів” масового
відвідування які виступають в якості каталізаторів урбаністичного розвитку. До
цих об`єктів належать споруди, комплекси та ансамблі громадського призначення:
адміністративні будинки, магазини та центри, заклади культури, спортивні
комплекси та ін. Найбільш ефективними являються ансамблі з інтегрованими
функціями, які набувають значення громадських центрів. Урбаністичний розвиток
носить ознаки циклічності. Починаються з формування громадського центру з
інтегративними міськими функціями магістральні шляхи утворюють каркас.
Завершувався, коли міське ядро досягало максимальної щільності, тобто
вичерпувався структурно-функціональний потенціал. Після чого починалось
засвоєння території периферійних ділянок, розташованих за межами сформованого
каркасу, переважно вздовж функціонуючих доріг. Поступово структура знову
ставала замкнутою, окреслення меж містобудівного утворення в плані наближається
до статично урівноваженої геометричної фігури. Архітектурні ансамблі являються
вузлами містобудівної структури. Також вони виступають концентраторами
містобудівної активності: місцями пожвавленої економічної і адміністративної
діяльності і дозвілля городян. Особливість містобудівних ансамблів вулиць і
площ полягає у тому, що вони зростаються з оточуючою тканиною забудови, яка
розчиняє їх межі. Архітектурні ансамблі являються зародком міста, в процесі
подальшого існування – каталізаторами урбаністичного розвитку. Навколо
ансамблів швидко наростає тканина житлової забудови, вони набувають значення
центру. Центрами багатьох європейських міст є історичні архітектурні ансамблі:
цитаделі, фортеці, дитинці, кремлі, рис. 2.1. До архітектурних містобудівних
ансамблів належать також ділянки історичних міст зі спорідненою структурою, яка
протягом часу набула якостей ансамблевої. Архітектурно-планувальні принципи, за
якими формуються значні архітектурні ансамблі міст здійснюють значний вплив на
розвиток архітектури.
2.1.1. Структурно-планувальна організація. Принципова просторово-планувальна
система організації міської забудови називається міською структурою. Основою
формування планувальної міської структури являється система транспортних
комунікацій. Головними складовими теоретичної моделі структури міста вузли та
шляхи. Провідна структуроутворююча частина містобудівної системи, що охоплює
область скупчення функціональної активності найбільш масових процесів
життєдіяльності населення, пов`язаною з високою інтенсивністю засвоєння
простору, називається каркасом містобудівної структури [30]. Містобудівною
системою О. Гутнов називає „відносно відокремлену функціонально зв`язану
область організованого людиною просторового середовища, в межах якої
реалізується комплекс основних видів соціальної активності населення,
обумовлених досягнутим рівнем розвитку суспільства”. Ординарна міська забудова
визначається ним як „тканина” або частина містобудівної системи, що структурно
підпорядкований каркасу.
-Рисунок 2.1

„Тканина” - основний „матеріально-просторовий субстрат” міста. Переважна
частина житлових території (за винятком висотної забудови), рядова забудова
виробничих і комунальних зон та ін. Архітектурна тканина є чинником
властивостей міського середовища; житлові будинки – основним її компонентом.
Поняття «архітектурна тканина», використовується як одне з складових
теоретичної моделі планувальної структури міст (каркас, вузли, тканина) і
поширюється в цілому на всю міську забудову, за винятком об'єктів, що мають
загальноміське значення, фокус функцій громадського тяжіння що є вузлами
каркаса міської структури, рис. 2.2. Архітектурна тканина досить однорідна на
територіях, що сформувалися, їй притаманні анізотропність властивостей, що
видозмінюються в міру наближення, або віддалення від ГЦ. У функціональному
відношенні серед об'єктів, що складають архітектурну тканину будь-якого
урбаністичного утворення, переважають будинки житлового призначення.
Просторова організація структури архітектурної забудови передбачає наявність
більшого складу обов`язкових характеристик: шляхи, межі, райони і орієнтири
[65], за допомогою яких відбувається просторове формоутворення архітектурної
забудови. Складність архітектурної форми, художня виразність образу не повинні
розчиняти логічності структурної побудови. Художня різноманітність не тотожна
композиційному хао