Вы здесь

"Філософія абсурду" і театральна естетика ХХ століття

Автор: 
Миропольська Євгенія Валеріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U000156
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2. Театральна естетика ХХ століття як медіум
"філософії абсурду"................................................................. 70
2.1.Філософеми абсурду в мистецтві ХХ століття........... 70
2.2.Драматургічне осмислення ідей "філософії абсурду"... 91
2.3.Паралінгвістичний сценічний коментар "філософії
абсурду"................................................................................... 128
Висновки до 2 розділу........................................................... 142
Висновки................................................................................. 145
Список використаної літератури...................................... 150

В С Т У П

Актуальність теми дослідження. У сучасний період, позначений неможливістю сховатись від низки деструктивних тенденцій, складністю і неоднозначністю політичних та економічних процесів у країні й у світі, нагромадженням суперечностей, що не піддаються поясненню традиційним раціональним способом, особливої актуальності набуває проблема сенсу буття людини.
Оптимістичні сподівання років перебудови, пов'язані із беззастережливою вірою у непогрішність цього історичного моменту, поступово, з переходом від одного соціально-економічного ладу (соціалістичного) до іншого (ліберально-капіталістичного), поступились місцем песимістичним поглядам, викликаним зубожінням людей, втратою віри, якою часто маніпулювали, в гарантоване майбутнє, зломом апріорних схем існування. Виникає багато конфліктних ситуацій як у житті суспільства загалом, так і в житті окремої особистості, які неможливо збагнути, спираючись виключно на раціоналістичні концепції. Людину, не готову до примирення із беззмістовною стихією буття, не готову загубитися у безликому натовпі, поставлено в глухий кут. Перед нею постало багатоманіття проблем, серед яких і проблема абсурдності світу, в якому вона існує. Але людина прагне до осмисленого існування, вона має не втратити себе, шукати і віднаходити суб'єктивну позицію, наповнювати сенсом її унікальність.
Один із шляхів, що дає можливість компенсувати стан занепокоїності свідомості, пропонує європейська "філософія абсурду" - напрямок думки, зародження якого повертає до часу загальної кризи столітньої давності на межі ХІХ - ХХ століть, що була викликана іншими суперечностями (між ідеалами гуманістичної етики та технічним прогресом, який перетворив людину не на мету, а на засіб), революційними лихоліттями, людськими стражданнями. За тих обставин шляхи духовного порятунку людини опинилися в центрі уваги гуманітарної думки, її новітніх течій.
Філософія окреслює шляхи і напрями тлумачення людини на основі практик суб'єктивності. Усвідомлення негарантованості людського буття на тлі ніщо (Ж.-П.Сартр) надало небаченого динамізму пошукові, нехай і не дуже ясного, смислу людського існування, обумовило постійне трансцендування за межі наявного і, поруч із цим, породило трагічні обертони, які супроводжують цей пошук, коли смисл перетворюється лише на зусилля його віднайти.
Водночас виявилося, що саме усвідомлення безвихідності пошуків теж може ховати в собі істотну і, навіть, у якомусь сенсі рятівну для людини відповідь, пробуджуючи особливий спосіб мислення й самореалізації.
Ситуацію, в якій людина має будувати своє існування на базі трагічної суперечності між конечною потребою в сенсі життя й не менш глибокою впевненістю в його відсутності, відобразила "філософія абсурду".
"Філософія абсурду" - напрям філософії, що розглядає людину в контексті її неминучих стосунків зі світом, який є глухим до її запитів щодо сенсу буття і отже, ворожим її індивідуальності. Осмислення цього становища заганяє людину в глухий кут, спричиняє екзистенціальний надрив, що породжує "абсурдну свідомість", - нетипову форму мислення, яка фіксує абсурд існування через розуміння і відчуття людською особистістю втрати або незнаходження себе. Рисами такої свідомості є самотність, чуттєва асиметричність, відчуття невлаштованості у зв'язку з непрозорістю життя і водночас готовність чинити опір цій темряві через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя насамперед в автентичності власного існування.
"Філософія абсурду" відкидає заспокійливі трансцендентні ілюзії і покладає на людину відповідальність за все, що з нею відбувається. Її витоки сягають уже латинської християнської думки. Знамените тертуліанівське "Credo quia ineptum" було підхоплене Августином і згодом розвинуте Паскалем ("людина - різна"); напруга думки цих мислителів знаходить відлуння у філософських настановах раціоналізму Нового Часу, в ХІХ ст. - у творчості Шопенгауера, Ніцше та К'єркегора; на початку ж ХХ ст. думки філософського неспокою пролунали в працях М.Гайдеггера, К.Ясперса ("життя завжди моє"), Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Бердяєва, Є.Трубецького ("людина - не безособовий номер") та ін.
Вирішального поштовху до становлення "філософії абсурду" надав екзистенціалізм, що утверджував автономію та унікальну неповторність людської особистості, її дистанціювання від спільного, узагальненого. Саме від філософії екзистенціалізму, що відбиває стан песимізму, депресії, розриву з усталеними традиціями, стан індивідуальних пошуків смислу життя, відгалузилася "філософія абсурду", яка аналізує свідомість як атрибут "неспокою сумління" (В.Малахов), напруженого перебування людини у світі. "Філософія абсурду" визнає цей стан як відмову від лінійної логіки, відмову, завдяки якій реконструюється реальна картина речей, що утримує їх головні риси за рахунок випускання другорядних деталей. Розходячись із здоровим глуздом, абсурд як нераціональний шлях свідомості не тільки здатен викликати зчудування, а й, спростовуючи встановлені норми, може вказати шуканий вихід, спричинити прорив до нового, збагатити світ чимось цікавим і корисним (так, Гаус розробив цілісну теорію ірраціональних чисел; із абсурдної з погляду кл