Вы здесь

Ефективність як складова діяльності політичного лідера.

Автор: 
Похило Ірина Даниіловна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U001332
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИВНІ ТА СУБ'ЄКТИВНІ ЧИННИКИ
ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА

Політичне лідерство є соціальним явищем, процесом, що включає в себе селекцію, висування, легітимізацію і діяльність соціально значущих особистостей за допомогою специфічних політичних технологій. Разом з тим політичне лідерство само по собі може бути представлено у вигляді однієї з політичних технологій (або компромісу) суспільства, яке прагне до прогресивного розвитку. Суспільство при певному лідері може просуватись і у зворотному напрямку - у даному випадку це вибір суспільства, який акумулює той чи інший діяч і керує ним.
Було б неправильним покладати усю відповідальність за розвиток в той чи інший бік на одну певну особу, хай навіть вона і непересічна. Лідер у такій же мірі впливає на суспільство, у якій воно впливає на самого лідера. "Характер особи є "фактором" суспільного розвитку лише там і лише настільки, де, коли і настільки їй дозволяють суспільні відносини"[154, c.322]. Будь-який лідер, якщо він не прагне до самоповалення, а тим більше, бажає впливати на соціальні процеси, повинен бути принаймні популістом - у кращому розумінні цього терміну. Інакше його спіткає доля лідера - одинака, який обов'язково буде повалений народом.
Результати діяльності лідерів можуть бути різними: хорошими або поганими, відмінними або катастрофічними. Але саме тому, що амплітуда результатів така велика, вони повинні бути проаналізовані в усій своїй цілісності. Необхідно дослідити, в якій мірі усі типи лідерів потребують класифікації і розподілу по категоріях, при цьому слід враховувати ситуації, в яких вони виникають, та усі наслідки, які слідують з цього.
Необхідно знати, до якої межі вони змінюють суспільство, яким управляють. Але при обговоренні впливу постає відразу дві проблеми: дії лідерів і природа реагування на них. Вплив лідерів залежить від середовища, їх дії повинні бути пов'язані з його характеристиками. Лідер повинен пристосовуватися до проблем свого суспільства. Він не може висунути будь-які абстрактні проблеми і мати надію на успіх. Таким чином, питання про результат діяльності політичного лідера нерозривно пов'язане з середовищем, з його станом.
Так, припустити, що у тоталітарному суспільстві влада зосереджена в руках однієї особи, від якої залежить дуже багато, якщо не все, означає переплутати тоталітаризм з авторитаризмом. Адже, на відміну від авторитаризму, який дійсно припускає виняткову роль лідера, авторитета у прийнятті управлінських рішень, тоталітарність - це ознака систем, які самоорганізовують цілісність, яка потребує не лідера, а номінальну фігуру, яка адекватно "віддзеркалює" ментальність даної системи. Більш того, лідерство протипоказане тоталітарному суспільству, бо воно вносить деструкцію у цілісність і всезагальність.
Тоталітарні суспільства, що виростають із авторитарних, відрізняються від останніх тим, що влада у них є функцією статусу, а не особистості. У зв'язку з цим відносини влади формуються в них на усіх рівнях не як результат зусиль вождя або монарха, а як наслідок самоорганізації суспільства, системи замкнутої і багато в чому самодостатньої, яка "гасить" усі відхилення від середнього, і отже реальне лідерство тут можна вважати аномалією.
У системі, яка самоорганізується не "лідер" (у вузькому розумінні цього терміну - як людина, яка має найвищій статус) веде суспільство у потрібному напрямку, а сама система задає тип "лідерів" - своїх опричників, диктуючи їм правила та лінії поведінки, і рекрутуючи з них нових "лідерів", які діють відповідно до приписів самої системи і ніяк не інакше. І так звана ініціатива Горбачова про перебудову є не плід цілеспрямованих та героїчних зусиль реформаторів, а результат нової якості, яка з'явилась у Системі у відповідь на зміни, що накопичились зсередини та поза нею.
Звичайно, конкретні дії "лідера" більше чи менше усвідомлені, але разом з тим у них немає нічого непередбаченого та неординарного. Механізми "перебудови" у тоталітарних системах складні, але логіка їх проста і зводиться до наступного: модернізація суспільства - не стільки результат чиєїсь персональної та свідомої ініціативи, скільки відповідь на запит Системи. Різкість же повороту пояснюється, насамперед, виробленням ресурсу самодостатності - ресурсу в самому широкому розумінні: концептуально-ідеологічному, екстенсивно-економічному, емоційному, хоч і неабияку роль відігравала тут також криза номінальної влади внаслідок її дискредитації "чехардою" лідерів. Система, в силу інстинкту самозахисту, виштовхнула до верхівки владної піраміди більш молодого свого представника.
Але новий "лідер" у своїх діях вийшов за межі, які їй окреслив мандат Системи, що можна пояснити наступним чином: у модернізацію суспільства включилися, і доволі активно, сили, що знаходяться за межами дозволу Системи, чиї дії "лідер", природно, не може залишити без уваги. Перевищивши свої повноваження, "лідер", сам того не бажаючи і, вірогідно, не усвідомлюючи, вніс у Систему деструкцію, в силу чого почався незворотній процес втрати рівноваги і цілісності.
Звичайно, з одного боку цілісність - це один з факторів тоталітаризму, з іншого - вона не тотожна з ним. Камю писав: "Тотальність, за своєю суттю, не що інше, як свідоме устремління до юності, яке властиве як віруючим, так і бунтівникам, але воно вершиться зараз на обезбожненій землі [89,с. 300]. Цілісною, єдиною може бути і демократична держава, просто фактори цілісності у ній інші, ніж у тоталітарному суспільстві, наприклад - ідея національної незалежності (національне відродження), що характерна для ряду малих держав.
Скажімо більше: на етапі переходу суспільства у нову якість (за умови , що існує чіткий вектор переходу) , на етапі корінних реформ, коли необхідно поновити усю систему взагалі, а не тільки її окремі елементи, цілісність необхідна. У протилежному випадку, тобто у випадку втрати суспільством своєї цілісності, реформа може захлинутися. Втрата (або не придбання) цілісності на е