Вы здесь

Естрадно-джазова музика в акордеонно-баянному мистецтві України другої половини ХХ століття: композиторська творчість і виконавство

Автор: 
Булда Марина Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U001984
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ЕСТРАДНО-ДЖАЗОВОЇ МУЗИКИ В
АКОРДЕОННО-БАЯННОМУ
МИСТЕЦТВІ УКРАЇНИ Й ЗАРУБІЖЖЯ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Еволюція стильових напрямків естрадно-джазової музики
В останнє десятиліття у сфері вітчизняної та європейської культури суттєво
змінилася палітра сучасного музичного життя. Збагатилися й урізноманітнилися
нові прояви масової музики, які мають різне змістовне й ціннісне значення. У
зв’язку з цим, еволюційні процеси, що відбуваються в культурному середовищі,
потребують теоретичного осмислення та узагальнення, адже повноцінне уявлення
про еволюцію стильових напрямків естрадно-джазової музики у композиторській
творчості і виконавстві акордеоністів-баяністів без цього стає неосяжним.
Розвиток музичного мистецтва, згідно з діалектичними закономірностями, тісно
пов’язаний з постійними змінами, трансформацією. Характерною особливістю цього
процесу є поява того чи іншого жанру, його зникнення чи збагачення новими
якостями. У цьому багатогранному процесі окремі внутрішні елементи (чинники,
мікроскладові) суттєво впливають на пошук яскравих способів самовираження,
цікавих музично-акустичних експериментів композиторської творчості.
Сучасна естрадна музика (те ж саме, що й «легка», розважальна) як специфічний
історико-культурний феномен ХХ століття вбирає в себе багатство національних,
стильових і жанрових компонентів, манер і способів виконання. Естрадна музика –
це «вид музичного мистецтва, що об’єднує різні форми вокального та
інструментального виконавства» [216, с.54], включаючи «музичні (пісня,
інструментальна п’єса), хореографічні (танцювальна мініатюра), театральні
(інтермедія, скетч, фейлетон) та циркові (жонглювання, еквілібристика,
акробатика) жанри» [244, с.597]. Її характерними ознаками є: простота форми і
змісту, доступність для сприйняття, розважальне призначення. Серед різновидів
естрадної музики – естрадна пісня, танцювальна музика, а також інструментальні
форми (увертюра, фантазія, попурі, сюїта, різні п’єси і т. д.). Поруч з
поняттям «естрадна музика» загальновживаним є вираз «легка», розважальна
музика. Ще в ХІХ столітті для її виконання створювалися спеціальні салонні
оркестри й ансамблі, які становили основу естрадного мистецтва, що розвивалося
у мюзік-холах, театрах мініатюр, вар’єте, кабаре і стимулювало появу джазу. У
наш час якісний склад музичних колективів урізноманітнився завдяки використанню
електронного інструментарію. З появою естрадних і джазових оркестрів суттєвішою
стала різниця між естрадною («легкою») і джазовою («серйозною») музикою [ [1
Розповсюджений у побутовій розмовній мові словосполучення «серйозна музика» є
метафоричним і не належить до наукової музичної термінології.]].
Джазова музика належить до «виду професійного музичного мистецтва, що склався в
південних штатах США на межі ХІХ – ХХ століть в результаті синтезу елементів
двох музичних культур – європейської та африканської» [160, т.2, с.211–212].
Характерні риси джазу – синкопований ритм, темброва своєрідність, колоритна
імпровізаційність. На початку свого становлення джаз входив у побут через
легкожанрову естраду і був тісно пов’язаний з нею. Однак, не все створюване
джазовими композиторами можна беззастережно віднести до «легкої музики».
Глибокозмістовні і серйозні джазові твори «відзначаються надзвичайною
складністю музичної форми і засобів музичної виразності», що вимагає для їх
сприйняття «досить високого рівня підготовленості» [145, с.243].
Слово «джаз» у більшості випадків означало певний склад оркестру, а не
виконавський стиль музики. Разом з тим, деякі оркестри та окремі музиканти
надавали перевагу автентичному джазу, завдяки чому виконавство стає на вищий
щабель професіоналізму. Ознакою визнання джазу у радянські часи як самостійного
напрямку музики стало створення у 1938 році Державного оркестру СРСР під
керівництвом М.Блантера і В.Кнушевицького, репертуар якого складали пісенні та
інструментальні твори радянських композиторів.
Незважаючи на відмінність способів використання і призначення естрадної та
джазової музики, кожна з яких має своє змістовне наповнення, джазова культура
еволюційно складалася як частина естрадної. Відійшовши від звичайної
розважальності, джаз остаточно сформувався як автономний напрямок світової
музичної культури. Його стилістичні й жанрові кордони значно розширилися
завдяки синтезу джазу з фольклором, симфонічною і камерною музикою, що надало
йому нових виражальних особливостей.
З часу створення джазова музика негрів своєю оригінальністю відразу захопила
пильну увагу композиторів ХХ століття і розповсюдилася майже всіма
континентами. Причиною цього є декілька визначальних факторів: африканські
мелодії відрізняються від європейських як стилістичними особливостями, так і
суспільною функцією (життєві прояви, почуття та переживання негри виражають
музикою і танцями, ритмічними рухами тіла); синкопована ритмічна основа є
головним стрижнем африканського музичного мистецтва. Характерною відмінністю
негритянської музики є: незвичайна манера співу (різні прийоми
звуковидобування, вільне глісандування, вібрування), активна участь у творенні
музики всього колективу музикантів, творча імпровізація кожного учасника.
Ладо-гармонічна основа, інтонаційний стрій, жанрова приналежність та окремі
мовно-виражальні засоби джазової музики також вплинули на західну та
східноєвропейську академічну музику. Французькі композитори К.Дебюссі,
М.Равель, Ж.Орік, Е.Саті, Д.Мійо, почувши перші виступи негретянських джазових
ансамблів в Европі (початок ХХ ст.), передбачили джазу велике майбутнє і не
помилилися