Вы здесь

Творчість Ярослава Стельмаха в контексті "нової хвилі" української драматургії 80-х років ХХ століття.

Автор: 
Бондар Людмила Олександрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U001985
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
КОНЦЕПЦІЯ ГЕРОЯ "МЕЖИЧАССЯ"
У П'ЄСАХ ЯРОСЛАВА СТЕЛЬМАХА

2.1 Переосмислення канону драматургічного персонажа у ранніх п'єсах Я.Стельмаха: від деперсоналізації до екзистенції
Чи не найбільшої шкоди завдала українському театрально-драматургічному мистецтву доба радянського експерименту. Після суспільно-політичного перевороту 1917 року і проголошення будівництва нового соціального устрою відбулися заперечення і, зрештою, відмова від вагомих здобутків минулого, які віднині вважалися "пережитками" старої доби. Починають втілюватись у життя нові "прогресивні" методи впливу на свідомість людини. Цей процес, звичайно ж, не оминув і літературу. Найбільш уразливою виявилась драматургія, до лав якої ринуло чимало псевдодраматургів. "Нові митці" дещо спрощено розуміли мистецтво створення вартісної п'єси. І.Вишневська, досліджуючи становлення радянської драматургії, наголошувала: "Для драми, як вважалось у ті роки, не треба було ніяких особливих знань, професійних навичок - записуй те, що чуєш. Можливо, ще з тих пір побутує отой сумний жарт: "Драму створити легко, просто ліворуч пиши, хто говорить, а праворуч - що говорить" [34, с. 76].
Після 1917 року драматургія, по суті, почала творитися заново, з "нульового циклу". У періодичних виданнях нищівній критиці піддавалася творчість Шекспіра, Гете, Шіллера, Островського, Гоголя й інших класиків світової та вітчизняної літератури. Натомість подавалися "зразки" нової п'єси, яка часто не відповідала законам жанру. Пріоритетним було показати народження нового політичного ладу та визначні здобутки робітника, колгоспника-трудівника або партійного діяча у цьому процесі. Пропагування такої п'єси велося від вищих ешелонів влади: "...Вождь нашої партії... товариш Сталін, - писав В.Кіршон, - так визначив нашу роль в цю епоху: є і дуже потрібні соціалістичному будівництву інженери-металурги, інженери-будівники, інженери-електрики. Нам потрібні інженери, які будують домни... автомобілі... трактори. Нам не менш потрібні інженери, які будують людські душі. Ви, письменники, - інженери, які будують людські душі... Нашому вождю... можна відповісти лише так... Письменники, драматурги, партія вас кличе на будівництво!" [34, с.73]. Цей заклик був сприйнятий буквально. Почалося грандіозне "будівництво" радянської драматургії, і цей процес носив не якісний, а передусім кількісний характер. Та ж І.Вишневська нараховує понад півтори тисячі "радянських корифеїв" на теренах драматургії у 20-30-ті рр., і це лише ті, чиї твори дійшли до нас, а ще чимало "драматичних спроб" було загублено.
Майже кардинально змінюється ідейно-тематична та образна система радянських п'єс. Драматичне мистецтво віднині починає сприйматися як утилітарний жанр, що покликаний зі сцени декларувати ідеї нової політичної системи. Поступово з п'єс зникає динаміка людських пристрастей, поступаючись місцем перипетіям ідеологічної боротьби. Через затінення людської індивідуальності колективістськими гаслами руйнуються основні засади драматургічного жанру, в центрі якого завжди стояли переживання героя. Ще Аристотель вказував, що драматургія - вид мистецтва, який через загострення почуттів веде глядача до очищення або катарсису. Однак радянська практика сценічного жанру з самого початку відмовилася від суб'єктивності п'єси, замінивши її зліпками об'єктивної дійсності. Зокрема, дія тепер розгорталась не навколо героя, а була покликана зобразити досягнення НЕПу, війни, ідеологічного двобою, а герой був лише типовою складовою цих досягнень. Джон Кемпбелл, досліджуючи художні міфологеми суспільства, вказував: "Втрата почуття форми і, як наслідок, регресія, обмеження життєспроможності особливо помітні у сфері мистецтва, оскільки саме у ньому виразніше за все відображається і оцінюється творча енергія того чи іншого народу" [71, 49]. Відповідно, мистецька низьковартісність нових радянських драм засвідчила нівелювання загальноаксіологічних пріоритетів соціуму та виникнення нових міфологем соцстрою.
Таким чином, драматургія радянської доби продемонструвала вихід на авансцену образу або ідеологічного доктринера, або трудівника, який будував мартенівські печі, піднімав цілину, нарощував темпи виробництва. Та за цими грандіозними звершеннями не було видно героя-людини з особистісними, інтимними переживаннями. У повоєнний період на театральних підмостках запанувала "виробнича" п'єса, в якій "...особливу увагу драматургів привертає новий тип героя - трудівника, борця за високо свідоме ставлення до своїх обов'язків, до завдань комуністичного будівництва, коли критерієм виміру життя і діяння стає праця, її ефективність і якість" [21, с. 25].
У мистецтві радянської доби, як і у житті, відбувався процес неухильної деперсоналізації особистості. Адже на перше місце висувалися інтереси загальнодержавні, що ж до волінь окремого індивіда, то вони були занадто мізерними, несуттєвими у масштабах великої Країни Рад. За висловом "радянський народ" губилася "маленька" людина, котра була змушена сповідувати принципи системи, в якій жила. Е.Фромм стверджував, що, аби вижити у ворожому суспільстві, людині слід адаптуватись ціною втрати себе, своєї унікальності [190]. За умов радянської системи це означало перетворитись на "гвинтик", що розкривало технократичну зорієнтованість соцсистеми. Саме звідси бере початок теза про "коліщатка та гвинтики" [90]. Через нівелювання людської індивідуальності у літературі загалом і в драматургії зокрема виформовувався тип радянської людини: "залізного", аморфного, "сірого" громадянина СРСР, який прямував до ідеального суспільного устрою, гублячи на цьому шляху себе. Ідея рівності та братерства домінувала над побутовою невлаштованістю, жалюгідним становищем "совка": "Рівність усіх на злиденному рівні. А нас переконували, що так і бути повинно, що всяке "обростання" загрожує міщанством; що побутові незручності тимчасові, мінливі й треба потерпіти заради "світлого майбутнього", заради щастя прийдешніх поколінь" [36, с. 71].
Радянська драматургія переважно демонструвала