Вы здесь

Єдність істини, добра і краси у філософії В.С.Соловйова.

Автор: 
Бичков\'як Олена Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U002527
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ТОТОЖНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ В ЄДНОСТІ ІСТИНИ, ДОБРА ТА КРАСИ

2.1. Інтелектуальний вимір єдності істини, добра і краси.

Центральним поняттям філософії В.С.Соловйова є поняття здійснення пізнаної істини, здійснення визнаного ідеалу, досягнення окресленої досконалості. Це насамперед дія, рух, прагнення. Практична філософія В.С.Соловйова ґрунтується на його метафізиці всеєдності. Істина, Добро та Краса - різні форми здійснення всеєдиного. Цілісне знання повинно об'єднати і Захід, і Схід, тому воно не може мати виключно теоретичний характер, а повинно відповідати потребам людського духу. Наше мислення свою безумовну розумність одержує не само по-собі - в основі істинного знання лежить знання містичне або релігійне сприйняття. Всезагальність та необхідність, ця передумова нашого мислення, перестає бути просто формою лише тоді, коли виражає всезагальний та необхідний предмет, коли відповідає безумовному змісту. Таким "змістом" у В.С.Соловйова виступає суща всеєдність, а розум є принципом такої всеєдності у нас.
Містичний досвід є безпосереднім зв'язком людини та Абсолютного. Поза таким досвідом розум є лише порожньою формою. Людина як раціональна істота, як істота мисляча одержує зміст для свого істинного, поза-розсудкового мислення не у зовнішньому досвіді, а у досвіді містичному; однак, "якщо розум та досвід без знання містичного позбавлені істини, то без розуму та досвіду сама істина позбавлена повноти та дійсності" [165, с.270]. Іншими словами, "Соловйов прагне до органічного поєднання наукового, філософського та релігійного знання, що має відповідати цілісному життю духу, синтезу почуттів, волі і уявлення, - з одного боку, і синтезу істини, добра та краси - з іншого" [25, с.79].
Для російської релігійної філософії характерним є звернення до містики, до ідей Г.Сузо, Фр.Баадера, Майстера Екхарта, Я.Бьоме. Зумовлено це, передусім, пошуком "нових начал філософії", прагненням повернути людині її цілісність, її "особистісний" вимір. Саме наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. людина відчула свою "закинутість" у світ, що частково було "результатом вторгнення гносеологічно орієнтованого "розуму" у надскладну тканину соціального життя з позиції "історичної необхідності" і призвело до катастрофічної деструкції самої цієї "тканини", до переродження буття людей не в бік "преображення", а до деградації" [25, с.81]. Тому звернення до містики у російській релігійній філософії - спроба знайти нову форму обґрунтування людського буття. Саме у містиці цілісність досвіду не задана як програма, а постійно відтворюється, твориться у кожній точці людського існування власним духовним зусиллям. Будь-яке духовне зусилля оцінюється як акт творіння, спосіб причетності людини до всеєдності.
У "Критиці відсторонених начал" філософ писав: "Якщо в моральній царині (для волі) всеєдність є абсолютне благо, якщо в царині пізнавальній (для розуму) вона є абсолютна істина, то здійснення всеєдності у зовнішній дійсності, її реалізація в царині чуттєвого, матеріального буття є абсолютна краса. Оскільки ця реалізація всеєдності ще не дана в нашій дійсності, у світі людському й природному, а лише відбувається тут, і притому відбувається за допомогою нас самих, то вона є задачею для людства..." [176, с.217]. Оскільки у системі соловйовської всеєдності усе пов'язано з усім, то завдання із перетворення дійсності у систему "цілісного життя" - завдання не лише окремого індивіда, а й людства загалом. Та джерелом виступає кожна мисляча особистість, котра, узголивши волю, розум та почуття, усвідомить істинну мету життя.
Людина приходить до розуміння істинної мети, цілі існування через істинне, "цілісне знання", що об'єднує наукове, релігійне та філософське пізнання. Це прагнення подолати "роздвоєння" людини, привести до цілісності її пізнання, допомогти їй осягнути повну істину. Хоча для самого В.С.Соловйова цілісність пізнання - не філософське поняття, яке він запозичив у Шеллінга чи у І.Кірєєвського, а власне містичне переживання. "Всеєдине" з'явилось йому ще в дитинстві як "цілісна та жива" істина, як "єдиний образ жіночої краси". І це змішування видів пізнання в одне ціле пояснюється фактами із його біографії - реальним досвідом зустрічей із "душею світу".
Розмірковуючи, В.С.Соловйов виходить із "безумовної, безпосередньої дійсності сущого" як із основної аксіоми. Її він не доводить - для нього вона очевидна. Та в той же час для нього є зрозумілим, що пізнання всеєдності не надається ні зовнішнім, ні внутрішнім досвідом. Тому джерелом пізнання йому доводиться визнати досвід містичний - "інтелектуальне споглядання". Воно лежить в основі філософії та науки; таким чином, не лише філософи, але й вчені повинні бути містично обдарованими.
Але такий висновок не бентежить В.С.Соловйова - він не розрізняє знання природничого, що має своїм предметом умовний відносний світ, та знання метафізичного і релігійного. Якщо "споглядання" лежить в основі будь-якого пізнання, то у ньому не повинно бути нічого специфічного. В.С.Соловйов порівнює його із натхненням, пояснює аналогією із мистецтвом. Будь-яке пізнання є релігійним, а отже, немає ніякого особливого релігійного пізнання. Тобто, В.С.Соловйов, по суті, розширює межі містики, і сама містика у нього вже перестає бути містикою. Адже, стверджує В.С.Соловйов, ми, пізнаючи предмет, відчуваємо його, мислимо його, та, окрім цього, ми маємо впевненість у тому, що цей предмет існує і поза відношенням до нас. Це - віра. Саме вона і надає релігійності пізнанню. Віра є одним із обов'язкових та необхідних компонентів у пізнанні. Треба зауважити, що, говорячи про пізнання, В.С.Соловйов знову користується тричленною схемою: віра, уява, творчість. Тут російський мислитель майстерно використовує схему П.Д.Юркевича, котрий вчив про три шляхи пізнання: релігійне почуття (у Соловйова - віра), містичне споглядання (у Соловйова - уява) та досвід (у Соловйова - творчість). Однак, у цю схему В.С.Соловйов вкладає новий зміст.