Вы здесь

Творчість Річарда Бротігана в континуумі американської літератури 1960-1970-х рр.

Автор: 
ШПИЛЬОВА Наталія Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U002661
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ХУДОЖНІ ПАРАМЕТРИ ТВОРЧОСТІ РІЧАРДА БРОТІГАНА
Річард Бротіган і бітники
Пріоритетним, домінантним у процесі формування світоглядної позиції Бротігана
часто-густо майже безперечно визнають факт дотичності письменника до
бітницького руху [109; 114; 125; 150; 206; 236]. Таку одностайність,
висловлювали, в першу чергу, сучасники бротігана. Втім, на нашу думку, аналіз
творчого доробку Бротігана лише зсередини етики та естетики “розбитого
покоління” може призвести до певного збіднення, навіть спрощення та звуження
авторського стилю. Бітницький рух видається тлом, на якому викристалізовувся
бротіганівський стиль.
Зв’язок Бротігана з бітниками було б коректніше розглядати як етапний в процесі
художньо-літературної та світоглядної еволюції письменника. Тут можна було б
згадати героїню роману “Аборт: історичний романтичний роман 1966 року” Вайду,
через яку письменник, по суті, транслює свою позицію стосовно інтерпретації
його творчості в контексті бітницької культури. Дівчина, яка ненавиділа своє
красиве тіло, певний час віддавала перевагу мішкуватому одягу, щоб приховати
довершені форми. Однак з цього нічого не вийшло та й виглядати нечепурою теж
згодом набридло. “Коли мене вкриває ця м’ясиста річ – це одне, – майже у відчаї
говорить Вайда, – зовсім інше – коли водночас тебе називають бітницею [3, с.
119]”. Бротіган ніби дистанціював себе від “розбитого покоління”: він, так би
мовити, тільки придивлявся, прислухався, можливо навіть вчився у свій власний
спосіб, однак з-поміж “класичних” бітників, таких, скажімо, як Гінзберг,
Ферлінгетті, Снайдер, Керуак, він був, м’яко кажучи, “неформатним”. Втім,
існують певні точки дотику між антидоктринами “практичних філософів” та
світоглядом і художньою манерою письменника, засадничі елементи яких на момент
знайомства з бітниками були сформовані. У співробітництві Бротігана з розбитим
поколінням в якості важливого, навіть визначального, фактора ми виділяємо дух,
природу бітництва, де епатажність, анархічність, нонконформізм другим дном
мають свободу як один із засадничих концептів американської ментальності,
демократичної ідеологеми.
У творчому доробку Бротігана є оповідання “завбільшки з долоню” “Збір
каліфорнійців”, де письменник не лише зізнається, що він родом не з Каліфорнії,
але й передає неповторну атмосферу регіону: “Як і більшість каліфорнійців, я
народився в іншому місці – Каліфорнія покликала мене з певної власної
необхідності. Дивно, але Каліфорнії подобається збирати людей звідусіль і
відкидати все, що ми знали, і ось ми зібралися на поклик Калфорнії, ніби сама
енергія, тінь квітки, що з’їдає метал, відірвала нас від іншого життя, і тепер
нам доведеться до кінця зображати Каліфорнію, як Тадж-Махал у вигляді
лічильника на парковці [6, с. 241]”. Однак, не дивлячись на те, що письменник
позиціонував себе поза рухом “розбитих”, він був постійним учасником їх
літературно-культурних заходів.
Бротіган наголошував на випадковому характері знайомства з бітниками – мовляв,
просто так сталося: “Я переїхав до Сан-Франциско тому, що хотів жити в
Сан-Франциско Я тільки краєм торкнувся бітництва, більше того – тоді, коли
воно практично вмерло. Просто так сталося, що я їх трохи знав [цит. за: 13, с.
7]”. Звісно, до уваги слід взяти непослідовну, суперечливу натуру письменника,
який, здається, протягом життя намагався зреалізувати концепцію “незгоди з
більшістю”. Нагадаймо, що до Сан-Франциско він переїхав в 1956 році – друга
половина 1950-х рр. в історії біт-руху досить важлива. Отже, письменник був
фактичним свідком розпорошення ідей бітників. “У Сан-Франциско була величезна
кількість струмків, де можна було порибалити, – так метафорично Макклюр
намагався передати атмосферу, в яку потрапив молодий письменник. – Напевно,
Річарду це подобалося так само як і мені. Чутно було звучання ідеї. Ми вдихали
суміш каліфорнійського світовідчуття та орієнталізму, яку було зволожено Тихим
Океаном, вплив якого надходив із монтерейського узбережжя. Батьківщина
Стейнбека була поруч, Генрі Міллер жив на Партінгдон Рідж, а Робінсон Джеффер
сидів у своїй вежі в Кармелі [186, с. 44]”.
Письменник товаришував із Макклюром, який був одним із його найближчих друзів,
а також зі Спайсером, Левінсоном яким, до речі, згодом присвятить роман “Ловля
форелі в Америці”. Потрапивши до Сан-Франциско, Річард Бротіган спочатку
“вчився” у своїх колег. Так, наприклад, в 1957 році він відвідував поетичну
студію Джека Спайсера за порадою Ферлінгетті (до речі, Майкл Макклюр, один із
найкращих друзів Бротігана, вважав його учнем Спайсера). Бротіган також
показував свої твори Ферлінгетті та Спайсеру. Якщо говорити про оцінки, то
Ферлінгетті був досить критичним і суворим. В одному з інтерв’ю, вже після
публікації роману “Ловля форелі в Америці”, він поцінував художній стиль
Бротігана наступним чином: “Мені ніколи не подобався “милий” стиль (cute
writing). Він не міг стати поважним (important) письменником – як Гемінгвей –
через свою своєрідну дитинність. По суті, він мав стиль наївний, стиль, що
спирався на дитяче сприйняття світу. Рух хіпі був сам по собі дитячим рухом.
Думаю, Річард був саме тим ідеальним новелістом, який потрібен був хіпі.” [цит.
за: 186, с. 45] Оцінки Спайсера були дещо вищими, проте і він говорив про
необхідність відшліфувати деякі елементи стилю. Втім, у молодого письменника
вже на момент появи в “бітницькому анклаві” була принаймні одна “художня риса”,
яка згодом стане однією з провідних прикмет його стилю – шокуючий гумор. Отже,
на момент знайомства з бітниками художній стиль Бротігана вже значною мірою був
сформований, він потребував лише “шліфування