Вы здесь

Філософські інтенції у лінгвістичних вченнях Ф. де Соссюра та Р. Якобсона.

Автор: 
Глухоман Ірина Віталіївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U003185
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Особливості тлумачення сутності та функції мови у творчій спадщині Ф. де
Соссюра
2.1. Аналіз поглядів В. фон Гумбольдта та І. О. Бодуена де Куртене як
попередників Ф. де Соссюра у питаннях розмежування мови та мовлення
Для розвитку мовознавства ХХ ст. характерним є прагнення зрозуміти мову через
пізнання Людини. Основи такого підходу були закладені у концепції німецького
мислителя Вільгельма фон Гумбольдта (1767–1835), який стверджував, що для того,
щоб людина здатна була зрозуміти хоча б одне слово не просто як душевний порух,
а як членороздільний звук, що позначає певне поняття, необхідно, щоб уся мова в
усіх своїх зв’язках уже була закладена у людині. Людина стає людиною лише
завдяки мові.
В. фон Гумбольдт відомий не лише своїми працями з проблем мовознавства, йому
належать також теоретико-літературознавчі, мистецтвознавчі,
філософсько-естетичні дослідження. Як стверджує А. В. Гулига, В. фон Гумбольдт
– “натураліст у високому сенсі цього слова, тобто мислитель, якій відшукує
природні причини сущого, досліджує і відстоює природне начало в людських
встановленнях”. Інший дослідник творчості В. фон Гумбольдта – В. А. Звєгінцев –
дає таку оцінку: “В. Гумбольдт посідає в науці про мову цілком особливе місце.
Висунувши оригінальну концепцію природи мови і піднявши низку фундаментальних
проблем, які і в наш час знаходяться в центрі жвавих дискусій, він, як
нескорена гірська вершина, здіймається над тими висотами, яких досягли інші
дослідники. Багато з них з почуттям гордощів і благоговіння вважають себе його
учнями і послідовниками – А. Потт, Г. Штейнталь, Г. Курциус, К. Фосслер, О. О.
Потебня і навіть такий незалежний вчений, як І. А. Бодуен де Куртене” [81, с.
356].
Вчення В. Гумбольдта про сутність та природу мови мало не лише мовознавче, а й
філософське значення, оскільки активно розвивало ідею активності пізнання, ролі
суб’єкта у процесі пізнання; у цьому проявилася спорідненість ідей мислителя з
концептуальними напрацюваннями представників німецької класичної філософії
(особливо І. Канта та В. Ф. Шеллінга), сучасником та попередником яких він був.
Сам В. фон Гумбольдт захоплено ставився до ідей І. Канта: “Кант розпочав і
здійснив найвеличніше звершення, за яке філософський розум має бути
зобов’язаним окремій людині. Він перевірив і прояснив все філософування і повів
його шляхом, на якому зустрілися певним чином філософські вчення всіх часів і
народів; він відміряв, відокремив і утрамбував грунт, зруйнував всі хибні
побудування і створив основу, на якій філософський аналіз поєднується з
природними почуттями людини”.
Для І. Канта мова – це лише посередник між розсудком та почуттями, тобто між
розумінням та відчуттям, між поняттям та образом. Для І. Канта категорії суть
символи, компоненти апріорної схеми розсудку, які, не маючи власного референта,
вказують на існування іншого сущого через посередництво своїх денотатів, тобто
предметних значень.
Завдяки розмежуванню свідомості та пізнання, І. Кант перетворив об’єкт у
наукові закони пізнання (правило), відповідно до яких необхідно пов’язувати в
єдине ціле різноманітні дані чуттєвого досвіду. Саме тому, хоча “річ у собі” є
непізнаваною, вона через предмет уявлення суміщається з апріорними категоріями
розсудку і створює об’єкт як результат конструктивної діяльності свідомості.
Відбувається конструювання об’єкта суб’єктом через предмет, якій замінює річ,
за допомогою апріорної схеми, коли образ та символ, поєднуючись у точці свого
сходження, представляють поняття про реальний предмет як про дійсну річ.
Згідно з В. фон Гумбольдтом, пізнання стає можливим лише тоді, коли людина
(суб’єкт, який пізнає) спостерігає об’єкт як “дещо”. Останнє обумовлюється
теорією, яка, у розумінні В. фон Гумбольдта, повинна базуватися на понятті
творчої діяльності, яка властива людині, втілюється у мові і реалізується у
національному характері народу.
Не зважаючи на таке шанобливе ставлення до ідей І. Канта, В. фон Гумбольдт не
сприймає їх за догму, тому виходить за рамки кантівських установок і стверджує,
що природа та людина, фізичний та духовний світи представляють собою певну
єдність. Він впевнений, що фізична та моральна природа людини являють собою
єдине ціле, підкоряються одним і тим же законам. Вивчати тілесний світ та
внутрішнє життя духу потрібно з урахуванням їхніх взаємовідносин, необхідно
віднайти ті закони, які панують в обох цих сферах, поєднуючи їх в єдине
природне ціле.
Переосмислюючи кантівські ідеї, В. фон Гумбольдт формулює дві важливі тези: 1)
тезу про те, що потрібно розглядати мову не в якості мертвого продукту, а у
вигляді процесу, що здійснює постійну творчу діяльність; 2) мова – це світ, що
знаходиться між світом зовнішніх явищ та внутрішнім світом людини.
Але усе вищенаведене не надає підстав для того, щоб зараховувати В. фон
Гумбольдта до стану кантіанців, як слушно зауважував Г. Г. Шпет: “Кантіанство
жило для Гумбольдта не в словах Канта, а в естетично-поетичній рефлексії їх в
свідомості Шиллера, Гьоте, романтиків, Шеллінга. Для того, щоб правильно
зрозуміти і оцінити філософські засади теорій В. Гумбольдта, потрібно не
вишукувати в них кантіанські елементи, а просто поставити його в один ряд з
такими сучасниками, як Фіхте, брати Шлегелі, Шиллер, Гьоте, Шлейермахер,
Гегель” [220, с. 32–33]. Підтвердженням такої оцінки може бути звернення до
роботи В. фон Гумбольдта “Естетичні досліди. Частина перша. Про “Германа і
Доротею” Гьоте” (1799 р.), де автор розглядає мистецтво як здатність приводити
уяву у стан “закономірної продуктивності”, тобто відбувається перенесення
Гумбольдтом відомої кантівської тези про продуктивну уяву на