Вы здесь

Синтетизм творчого мислення Івана Франка (проза початку ХХ ст.)

Автор: 
Дуркалевич Вікторія Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U003385
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. СИНТЕТИЗМ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА ЗАСАДА ТВОРЧОГО МИСЛЕННЯ І МОДЕЛЮВАННЯ
ХУДОЖНЬОЇ КОМУНІКАЦІЇ
ІВАНА ФРАНКА
Для того, щоб глибше збагнути явище синтетизму, його фундаментальне значення
для творчого мислення письменника, вважаємо за потрібне подати докладну
характеристику загальної моделі художньої комунікації, на яку опирався І.
Франко. Необхідність такого підходу до розгляду явища синтетизму продиктована,
у першу чергу, концептуальною цілісністю Франкових поглядів на комунікативну
тріаду “автор – твір – читач”, а також з глибокою рефлексією І. Франка над
ключовими у його креативному досвіді понять – артист-синтетик [244; 597] й
синтез [274; 110]. І. Франко писав про те, що “поетова задача зовсім противна
аналізу: з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість,
пройняту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний
животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова (підкреслення наше. –
В.Д.)” [274; 110]. Як бачимо, явище синтезу І. Франко розглядав як невід’ємний
атрибут тих процесів, які виникають на межі перетину кількох силових полів, а
саме: автора, твору, читача. Синтез для І. Франка – це, перш за все, збирання,
з’єднування окремих часточок-сенсів у цілісний світ мистецького слова. Але
синтез цей, як буде видно із нижче викладеного матеріалу, стосуватиметься не
лише автора як “збирача”, архітектора твору, але й читача, який наново
відкриватиме, впорядковуватиме для себе цей твір, а також самого твору, який у
нових літературно-культурних контекстах синтезуватиме (генеруватиме) нові,
часто несподівані, смисли.
Згідно з концепцією У. Еко, сфера художньої комунікації розгортається у вигляді
кількох фундаментальних стратегій – авторської, текстуальної й читацької,
завдяки яким й функціонує світ знаків – художніх повідомлень.
Теоретико-літературні погляди У. Еко залучатимемо, покликаючись на низку джерел
[4 Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів/ Пер. з англійської
Мар'яни Гірняк. – Львів: Літопис, 2004, а також: Eco U., Rorty R., Culler J.,
Brooke-Rose C. Interpretacja i nadinterpretacja. – Krakуw: Znak, 1996.],
використаня яких допоможе зрозуміти й узагальнити в термінах теорії художньої
комунікації У. Еко Франкові розмисли з приводу продукування, функціонування й
рецепції художніх текстів. На літературознавчий аспект Франкового розуміння
категорій “автор”, “твір”, “читач” особлива увага звертається у статті
“Проблеми рецептивної естетики і поетики у літературознавчій спадщині Івана
Франка” [36]. Про важливість взаємодії на рівні комунікативної тріади “автор –
твір – читач” говорить у своїй монографії “Категорія “літературний розвиток” у
науковому трактуванні Івана Франка” О. Луцишин [165].
2.1. Концепція автора у літературознавчих розмислах І. Франка
Моделювання intencio auctoris для І. Франка є моделюванням концептуального
ланцюга, невід’ємними ланками якого (згідно теоретичних положень У. Еко)
виступають: емпіричний автор – лімінальний (межовий автор) – зразковий автор.
Послідовність розташування вказаних ланок не є випадковою. Вона відображає
закономірність трансформації “розрізнених явищ” у “новий, безсмертний
животвір”.
І. Франко використовує відмінність, що існує між поняттям емпіричної особи (з
усіма її функціональними ролями) й особи, що практикує на теренах художнього
слова. Яскравим прикладом глибокого усвідомлення відмінностей, що існують в
основі діади емпірична особа – автор (митець), є думки І. Франка, висловлені у
листах до Уляни Кравченко. У листі від 30 листопада 1883 р. знаходимо подвійне
розмежування, перша частина котрого набуває вигляду: учителька ? поетка
(“Поперед усього, – звертається І. Франко до адресатки, – дозвольте знов
гарненько поганьбити вас, що се має значитися? Вже два листи від Вас дістаю, а
вірша ані одного. Хіба ж се так годиться? Та коли так, то я й кореспондувати з
Вами покину, бо до учительки Юлії Шнайдер мені яке діло? Я маю діло тільки до
поетки Юлії Шнайдер, а коли вона мені не милостива запрезентуватися, то я рушаю
собі на чотири вітри” [246; 379]. Друга частина також відображає загальну
тенденцію до згадуваного вже розмежування, але стосується тепер самого І.
Франка: Мирон поет ? Іван Франко (“[...] бо я думаю, що й Ви так само, як і я,
інтересуєтесь тільки Мироном поетом, а не Іваном Франком [...]” [246; 379]). Як
зауважує В. Будний, “розбіжність між літературним і реальним образом автора –
це улюблений лейтмотив Франка-критика” [38; 121]. Але, незважаючи на вказане
розмежування, І. Франко визнає важливість біографізму для осягнення й глибшого
розуміння творчого доробку митця; особливо, коли йшлося про спосіб відчитування
його власної творчості. В одному із листів до А. Кримського І. Франко пише: “Я
особисто був би Вам далеко більше вдячний за основний розбір моїх писань,
котрий міг би і публіці, і мені самому вияснити не тільки добрі, але й слабі
боки моєї роботи. Правда, повне вияснення могло б бути аж при повній знайомості
моєї біографії з усією її “підноготною”, тим більше, що майже всі мої писання
пливуть з особистих імпульсів, з чуття далеко більше, як з резонів, усі вони,
особливо моя белетристика, напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми
особистими враженнями і інтересами, усі вони, як я вже говорив, у певній мірі
[...] є частини моєї біографії” [225; 109]. Одразу ж впадає у вічі специфіка
Франкового розуміння біографізму. Йдеться швидше про біографізм як про
автентичність пережиття, автентичність переосмислення й автентичність
написання. Біографізм для І. Франка, отже, є знаком автентичності творчого
досвіду. Проте є в І. Франка й інші висловлювання, у яких й