Вы здесь

Соціально-філософський зміст правосвідомості

Автор: 
Войтов Володимир Вікторович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U003536
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОНЯТІЙНО-КАТЕГОРІАЛЬНА ЄДНІСТЬ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ

Коли йдеться про понятійно-категоріальну єдність знання, мають на увазі, що поняття як інструмент логіко-пізнавального мислення не тільки обслуговують саме мислення, але й відповідно до свого змісту організовують відповідний духовно-практичний спосіб життєдіяльності суб'єкта пізнавального процесу, тобто - саму людину. Якщо поняття засвоєні не як самопізнавальний творчо-пошуковий процес, а є надбанням оперативної пам'яті і навичок запам'ятовування, тоді вони не мають категоріального статусу в якості життєвої ідеї для людини. Ми говоримо про єдність філософсько-правової свідомості саме виходячи із наведених міркувань.
Людина є суб'єктивною істотою, але в пізнанні суб'єктивність стає на заваді. Тут вона має бути суб'єктом, тобто зобов'язана підпорядкувати різноманітні прояви своєї суб'єктивності на цілеспрямований інтерес до визначеного об'єкта пізнання. Отже, суб'єкт - цілеспрямована пізнавальна активність у взаємодії з об'єктом. Оскільки це взаємодія двох універсумів, суб'єктивність немовби випрямляється, спрямовується в русло об'єктивних властивостей і закономірностей, об'єднується з ними і діє об'єктивно. Мислення як уміння з'єднати різноманітне, якщо з'єднується не лише з текстом, але і з матеріальними об'єктами як предметами пізнавального інтересу, переходить із суто логіко-понятійної сфери у сферу духовно-практичну, категоріальну для душевного соціуму, душевного простору людини, яка діє так, як спонукає її до цього пізнавальний процес, а не так, як вона звикла діяти на підставі пасивного перебування серед об'єктів, що не є пізнавальними, а лише суто перцептивними. Досить часто людина, яка багато знає, не є суб'єктом розумної діяльності. Поняття, як категорії мислення, не є для неї категоріями, які змістовно облагороджують її душевні схильності, не є духовно-практичними для неї самої.
Сказане неприпустиме для правосвідомої діяльності. Адже тут людина, яка знає нормативно-правові документи, які регламентують її поведінку, але не діє так, стає відповідальною перед законом, який не є для неї категоріально пізнаним і визнаним саме у такій "покарально-відповідальній" якості. Звичайно, вона протестує проти такої несправедливості. Але немає іншого шляху, як стати на шлях апперцепції, тобто свідомого пізнання, яке впорядковує суб'єктивну волю об'єктивним процесом пізнання, мета якого - знання об'єктивних законів як справедливих. Під таким кутом зору ми намагатимемось здійснювати аналіз проблемних питань цього розділу.

2.1. Закон як категорія буття і поняття соціальної філософії

Закон визначається як прояв загального, об'єктивного, внутрішньо-необхідного, суттєвого, усталеного, повторюваного взаємозв'язку як природних, так і суспільних об'єктів. Саме цим зумовлено його категоріальний статус - це ті фундаментальні риси, які не можуть бути людиною як суб'єктом проігноровані при пізнанні. Якщо ж це відбувається, як окремій людині, так і будь-якому суспільству, людству загалом не сприяє так звана доля. Вона, а не закон, стає об'єктом постійно супроводжуваного людину і людство страху перед чимось неминучим, до того ж неодмінно таким, що карає, а не милує. Зовсім не випадково, що пізнанню об'єктивних законів буття передує віра в неминучу долю, але не на основі суб'єктності, а суб'єктивності. Тобто, очікується як щаслива, так і нещаслива доля, що цілком відповідає суб'єктивності як прояву людської вдачі: доля в чомусь буде сприяти людині, а в чомусь ні - така в неї (людини) вдача, такий природний характер, такі природні характеристичні ознаки, які й мають значення в її житті. Непізнаність долі не означає, що її категоріальне сприйняття людьми не має відношення до початку пізнавальної діяльності людини. Навпаки, віра в долю формує у неї, як суб'єктивної, невпорядкованої у своїх бажаннях, прагненнях, устремліннях, істоти, віру в існування незалежного від її свідомості загальносвітового начала, яке підпорядковує її життя на правах, так би мовити, об'єктивного начала. Підпорядковуючись долі, вона звикає до певного порядку протікання подій як до звичного, необхідного, постійного, усталеного роками, десятиліттями й століттями. Що, в свою чергу, формує почуття правомірності саме такого ходу подій як справедливого. Так виникає звичаєве право і самий ритуал відправлення звичаю в громадському суспільному житті, об'єднаному ним. На користь цього практика остракізму - вигнання з громади тих людей, які відхиляються від звичного способу життя як внормованого віковими традиціями - повторенням одного і того ж, завдяки чому в ній зберігається спокійний і мирний спосіб життя.
Досліджуючи соціально-філософський зміст правосвідомості, потреба в науковому аналізі закону і споріднених із ним категорій суспільного життя є очевидною. Звичай і є тим першим проявом соціалізації індивідуального життя, який можна кваліфікувати як форму утвердження закону, сприйняття якого всіма членами громади, общини, спільноти вважається об'єктивно справедливим без того, щоб сам звичай ставав предметом аналітичної діяльності свідомості. Тому є всі підстави вважати його таким законом, який спрямовує і скеровує прояви індивідуальних суб'єктивностей в одне русло, отже, є проявом загального для всіх напрямку поведінки і фактором, який створює загал на основі загального.
Із вищезазначеного можна зробити висновок про органічну єдність об'єктивного і загального в звичаї як категорії суспільно-громадського життя. Ясна річ, що в ньому вони містяться в знятому вигляді, оскільки, як щойно зазначалось, він для його дійових осіб не є об'єктом і предметом дослідження: так було завжди - цього достатньо, щоб вважати його справедливим способом взаємовідносин між людьми. Не "знятий" вигляд належить пізнавальному мисленню, яке в багатоманітному об'єктному предметно-речовому бутті прозріває об'єктивне як єдине, як одне-єдине загальне, спільне всьому сущому, незалежно від того - це нескінченна множина матеріальних