Вы здесь

Політична опозиція гетьманатові П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.).

Автор: 
Бавико Олександр Євгенович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
3407U003586
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЛЕГАЛЬНА ОПОЗИЦІЯ ГЕТЬМАНАТОВІ
П.СКОРОПАДСЬКОГО ТА ЇЇ МІСЦЕ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
2.1. Організаційне оформлення та основні форми тактики легальної опозиції
Прийшовши до влади 29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту, гетьман
П.Скоропадський проголосив про створення нової держави, засади якої базувалися
на принципах, відмінних від принципів Центральної Ради. Діючи в Україні
політичні партії повинні були чітко визначити своє ставлення до гетьмана та до
запропонованих ним програми дій і моделі політичного устрою країни. Відповідно
цьому ставленню й мала оформитися подальша тактика партій – в разі визнання
гетьмана законною владою вони мали стати правлячими партіями і брати участь у
формуванні на базі своїх представників центральних і місцевих органів влади, в
протилежному випадку – піти в опозицію щодо гетьманської влади.
Запропонована гетьманом програма відповідала інтересам підприємницьких,
фінансових і поміщицьких кіл, а також частини заможного селянства, яке стояло
на позиції збереження інституту приватної власності та прагнула запровадження
“сильної влади” з метою припинення революційної “анархії та хаосу”. Тому через
керівні органи своїх представницьких організацій – Всеукраїнського союзу
земельних власників і Союзу підприємців, фінансистів і поміщиків (Протофіс)
вони висловили підтримку державному перевороту 29 квітня 1918 р. та погодилися
брати участь у формуванні гетьманського уряду. Загальновідомо, що представники
саме цих партій складали основу всіх гетьманських урядів. Їхні
загальноукраїнські партійні форуми, що відбулися в травні 1918 р., одностайно
визнали гетьмана законною владою в Україні та закликали всіх своїх членів
надавати максимальну підтримку новій владі на місцях [65 Известия союза
промышленности, торговли, финансов и сельского хозяйства Украины. – 1918. – №
3,4; Киевская мысль. – 1918. – 30 мая.].
Українські політичні сили, які в свій час формували політику Центральної Ради,
після її усунення повинні були також визначитися щодо нової влади. Як відомо,
П.Скоропадський зробив спробу знайти порозуміння з певними українськими
громадсько-політичними діячами та партіями, зокрема, з Українською партією
соціалістів-федералістів (УПСФ) [66 Нова рада. – 1918. – 9 травня.]. Однак
партія не наважилася надати своїх представників до складу гетьманського уряду,
не бажаючи таким чином брати на себе відповідальність за його політику. Після
ряду міжпартійних нарад і безуспішних переговорів із начальником штабу
німецьких військ генерал-лейтенантом Гренером українські політичні партії
опинилися поза урядовою діяльністю, не отримавши жодного місця в
новосформованому уряді. Такий стан речей вимагав від них чітко визначити свою
позицію щодо гетьманської влади і знайти своє місце в умовах нової політичної
системи.
Це завдання вирішили партійні форуми провідних українських партій колишньої
Центральної Ради, які відбулися протягом травня 1918 р.
10-13 травня пройшов з’їзд УПСФ. Одним із основних питань було обговорення
поточної політичної ситуації, визначення ставлення партії до гетьманського
перевороту та розробка партійної тактики в цих умовах. Делегати одностайно
засудили гетьманський переворот, відзначивши при цьому, що ґрунт для нього
підготувала занадто ліва політика уряду В.Голубовича. Новосформований уряд
Ф.Лизогуба був названий “недемократичним, реакційним і протидержавним”. Ознакою
його недемократичності делегати вважали розгін селянського з’їзду та
запровадження попередньої цензури для газет. Тому з’їзд постановив, що партія
повинна стати в рішучу опозицію щодо гетьманського уряду і заборонити своїм
членам вступати до його складу. Але ця постанова торкалася безпосередньо тільки
діючого кабінету міністрів. Можливість співробітництва з гетьманом і участь в
його урядах принципово не відкидалася. Про це зазначив у своїй доповіді член
головного комітету партії А.Ніковський, підкресливши: “Тактика партії – ввійти
в нове міністерство, але на певних умовах” [67 Нова рада. – 1918. – 15
травня.].
Після з’їзду головний комітет УПСФ постановив, що члени партії мають право
служити в державних установах, займаючи суто ділові посади з огляду на те, що
рядові урядовці не мали впливу на процес вироблення державної політики, а
значить і не несли відповідальності за урядовий курс. З іншого боку, на думку
партійних лідерів, це давало змогу зберігати надбання національної революції,
контролюючи зсередини урядову політику та намагатися певною мірою корегувати її
[68 ЦДАВО України. – Ф. 4659. – Спр. 1. – Арк. 29 зв.]. Водночас, займати
міністерські посади в уряді Ф.Лизогуба членам партії було заборонено. Тому,
рішення Д.Дорошенка прийняти пост міністра закордонних справ було розцінено
керівництвом партії як порушення постанов з’їзду. Наслідком стало те, що на
засіданні головного комітету 21 травня його було виключено з партії [69 Нова
рада. – 1918. – 22 травня, 24 травня.].
Таким чином, рішення з’їзду та головного комітету партії свідчать, що засудивши
гетьманський переворот, УПСФ стала в опозицію щодо нової влади, відкинувши при
цьому необхідність відкритого виступу проти неї і залишилася на легальному
становищі. При наявності певних умов припускалася й можливість участі членів
партії в гетьманських урядах.
Майже паралельно із з’їздом УПСФ відбувся V Конгрес Української
соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Так само як і есефи делегати
Конгресу засудили гетьманський переворот, розцінивши його як збройне втручання
війська Центральних держав у внутрішню політику України. Соціальною базою
перевороту називалися великі землевласники, буржуазія