Вы здесь

Соціальна адаптація православ'я: філософський аналіз.

Автор: 
Іщук Наталія Василівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U003756
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ
ХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРОВЧЕНЬ
2.1. Місце східної та західної традицій християнського віровчення
у філософському осмисленні суспільного буття
Розглянуті у першому розділі методологічні засади соціально-філософських доктрин християнства свідчать, що вагоме місце в них відводиться виявленню ролі традиції у швидкоплинному житті соціуму, зокрема в релігійному. Звичайно, і церква, й релігійна сфера загалом, будучи невід'ємними соціальними інститутами, прагнуть адаптуватися до соціальних змін. Але стабільність і всього суспільства, й церковного життя забезпечує все-таки традиція. Тому логічно у другому розділі дослідити місце традиції у соціально-філософському вченні християнства. Цьому сприятиме й проведене у попередньому розділі визначення та експлікація основних понять і термінів, що стосуються теми дисертації.
Виходячи з того, що метою соціального вчення християнства є євангелізація (реєвангелізація) суспільства, закономірно, що в цьому процесі необхідно орієнтуватися на християнську соціальну традицію. Ядром християнської соціальної традиції є Святе Письмо та Святий Переказ. Особлива роль у цьому процесі належить Переказу, який виступає "найзагальнішою формою збереження Церквою свого вчення, живою пам'яттю, що розгортається в людській історії" [27, c.22]. Церковний Переказ має багато складових та джерел, а саме: Діяння Вселенських або помісних Соборів, творіння святих отців, канонічні установлення, іконографію, благочестиві звичаї тощо [108, c.131]. Поза тим у католицизмі визначальний вплив на формування соціальної традиції мали рішення І та ІІ Ватиканських соборів та енцикліки "Нові речі", "Поступ народів", "Турбота про соціальні справи" тощо; у православ'ї - рішення Помісних і Архієрейських соборів, у протестантизмі - рішення з'їздів і конференцій розвитку. Специфіка християнської соціальної традиції випливає "із самої спасенної та визвольної місії Ісуса Христа, яка пов'язана з досвідом віри в спасіння й цілісне визволення Божого народу" [168, c.14]. Вона, з одного боку, належить до найбільш усталених форм традиції, а з другого боку, виступає "зовнішньою", орієнтованою на соціум, а відтак і більш мобільною компонентою християнської традиції.
Усталеність християнської соціальної традиції випливає із трансісторичного протиставлення земного - "неістинного" віддаленого від трансцендентного начала суспільного буття й буття "істинного" як буття-спілкування з цим началом. Справжнє християнське суспільство ґрунтується на біблійній формулі "Я есмь Лоза, а ви гілки. Хто перебуває в Мені, та Я в ньому, той приносить багато плодів; адже без Мене не можете робити нічого" (Єв. Івана, 15,5). Це означає, що суспільство має бути "пронизане" Богом. Звідси випливає головна задача церкви: привести людину в глибше спілкування з Богом задля майбутнього об'єднання у спільноту спасіння, в якій "дією "Святого Духа" здійснюється обожнення творіння, виконується первісний задум Божий про світ та людину" [136, c.29].
Згідно з метафізичним задумом, церква виступає Боголюдським організмом; отже, вона належить як до божественного, так і до людського світів. Належність церкви до людського світу зобов'язує її дослухатися до земних проблем віруючих, що створює сутнісні підстави для процесів адаптації її соціально-філософської доктрини. Для виконання цього завдання церква бере за приклад Ісуса Христа, який допомагав усім людям, незалежно від їх соціального статусу, національності, матеріального статку. Вищезазначений приклад становить підґрунтя для утвердження в християнстві ідеї богоугодності піклування про інших людей і створює підстави для соціального служіння церкви не лише через моральні проповіді, але й через хороші вчинки. Соціальне звучання християнської догматики посилюється тим, що вона зорієнтована на привабливі для більшості людства моральні цінності, які є близькими не лише для християн, але й для всіх "людей доброї волі". Відтак соціальне вчення церкви пропонує прийнятні (якщо не брати до уваги метафізичний чинник) для переважної частини населення планети норми та принципи організації соціального життя.
Разом із тим соціально-філософські ідеї християнства еволюціонували та змінювалися упродовж багатьох століть. Історична хода християнства розпочалася в провінціях язичницької Римської імперії в І столітті н.е. у вигляді есхатологічного християнства. За часів актуальної есхатології (кінець І-початок ІІ століть) соціальний аспект у вченні церкви не був домінуючим. Це пояснюється тим, що в той період церква перебувала в стані есхатологічної напруги, очікування "лінійного" часу, з приходом якого вона пов'язувала настання Царства Божого та виникнення метафізичної спільноти людей. Така зорієнтованість християнської общини на близький кінець світу робила неважливими соціальні стратегії покращення суспільного буття й виключала будь-які спроби соціальної адаптації раннього християнства. Тогочасною християнською суспільною парадигмою була біблійна модель, яка наголошувала на тимчасовості суспільних структур і неможливості ефективного реформування суспільства. Звідси випливає соціальна індиферентність та байдуже ставлення до соціальних і політичних подій у представників раннього християнства. Згадаймо, зокрема, новозаповітні заклики "залишатися в тому званні, в якому покликаний"(1.Кор. 7: 20 - 24), коритися владі "... адже немає влади не від Бога" (Рим. 13:1), або ж віддавати "належне всім: кому податок - податок, кому мито - мито, кому страх - страх, кому честь - честь" (Рим. 13:7).
Проте, незважаючи на соціальну індиферентність християнської общини, у той час були сформульовані постулати, що заклали підгрунтя для подальших адаптаційних процесів соціально-філософського вчення християнства. Першими соціальними проблемами, на які звернула увагу церква, стали проблеми бідності й багатства, соціальної справедливості, благодійництва тощо. Крім того, у вищезазначений період почала формуватися модель взаємодії християнської общини