Вы здесь

Інтертекстуальні і текстуальні аспекти творчості Юрія Липи

Автор: 
Киричук Світлана Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U004102
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Поетичний доробок Ю. Липи у текстологічних вимірах
У статті „Спізнене покоління” Є. Маланюк зазначав, що більшість
поетів-емігрантів другої генерації не були поетами за покликанням,
„природженими поетами” [146]. До останніх було зараховано не лише М. Гриву та
М. Мирського, поетичний доробок яких помітно поступався іншим видам діяльності,
а й першорядні імена – О. Ольжич і Ю. Липа, О. Лятуринська і Л. Мосендз.
Дослідник зробив виняток лише для Ю. Дарагана та О. Стефановича. Однак
психологія засвідчує наявність в обдарованій особистості потенційної
спроможності до різних типів діяльності. У життя втілюються, зазвичай, ті
можливості, в яких є найбільша потреба, або для яких складаються
найсприятливіші умови. Ю. Липа намагався зреалізувати всі свої творчі
здібності, спрямовуючи їх в одне річище – служіння національній ідеї. Упродовж
цілого життя він був вірний цій настанові, і коли в різні періоди переважав той
або інший аспект діяльності, це зумовлювалося найбільшою доцільністю.
Характеризуючи простір інтелектуальних ідей Ю. Липи – історіософських,
літературних, громадсько-політичних, культурно-антропологічних, – як
визначальні тенденції слід виокремлювати, по-перше, осмислення причин
історичної трагедії України, по-друге, – прагнення сформувати цілісний образ
краю не як етнографічного матеріалу, а як передовсім модерної нації, покликаної
вершити великі зміни. Саме ці напрямки поетичного й історіософського мислення
Ю. Липи дозволяють нам об’єднати його творчий і життєвий світ у єдине ціле,
сприймати його як органічну єдність – текстуальність.
Під текстуальністю слід розуміти насамперед концепцію, відповідно до якої світ
мислиться як текст, як щільний взаємозв’язок між різними видами тексту:
філософськими, релігійними, літературними, культурологічними. Основу тексту
становить не внутрішня, замкнена у собі структура, що піддається вичерпному
аналізові, а його вихід в інші тексти, коди, знаки. Отже, текст існує лише
завдяки інтертекстуальності, тобто тому, як він прочитує історію і вписується в
неї. Інтертекстуальність є сукупністю мовних, історичних, культурних,
суспільно-політичних реалій, що зумовлюють певну інтерпретацію тексту і
визначають його комунікаційну вартість, а також текстуальне оточення, що
актуалізує його значення.
У текстуальності мисленнєвого світу Ю. Липи розпросторюються дві проблеми, що
на початку ХХ століття в загальноукраїнському контексті стали драматично
визначальними: стосунки особистості / народу й держави / України та призначення
України, проблема її остаточного вибору. Вони органічно вписуються в
текстуальність інтелектуальних пошуків української суспільно-політичної думки
20 – 30-х років минулого сторіччя й актуалізуються в сьогочасному вітчизняному
контексті. Липа належав до покоління, яке усвідомлювало безперспективність
„українофільства” чи „хлопоманства” за нових життєвих реалій, відкидало
утилітарне ставлення „соціальної критики” до мистецтва як екзистенції людського
духу, однак не дозволяло собі за умов тотальної деструкції вітчизняної культури
відмовлятися від захисту національних і соціальних прав, сказати б, на
світоглядному ґрунті – не лише в онтологічній і морально-етичній площині, а й в
естетичній та філософській.
Поетичні ідеї Ю. Липи легко вплітаються в тканину текстуальної дійсності
українства. Разом із українськими неокласиками, М. Хвильовим, Д. Донцовим,
В. Липинським, багатьма іншими інтелектуалами вони формували те, що сам митець
визначав „одністю нації”, ріку її духовності. І сучасники Липи, і представники
наступних поколінь – реципієнти його поглядів, ідей – можуть з упевненістю
стверджувати, що європеїзм чи в його явно вираженій, чи в глибоко прихованій
формі став детермінантою мисленнєвої енергії письменника.
Очевидним стало те, що систему сучасних духовних вартостей українства не можна
сформувати без розуміння зміни минулого як реконструкції історичного горизонту,
побаченого крізь призму теперішньої перспективи. Отже, виникає нагальна потреба
у міфотворенні, в потужному культурному прориві духу героїчних і державницьких
епох нашого минулого в контексті української реальності. І Ю. Липа починає
„розмову з минулим” (саме так назвав він свою відому статтю), окреслюючи власну
мету у такий спосіб: „Сучасні європейські раси (особливо ті, що спізнилися),
поспішають з окресленням себе у минулому. Бо все, що було, все є недалеке від
сучасності, і в житті окремої людини, і в житті раси”. Необхідність проекції
„минуле – майбутнє” для Липи переконливо доводить урахування досвіду багатьох
європейських народів, які віднайшли себе: „Бо до італійського, німецького, а
тим більше англосаксонського світу можна вже тепер прикласти термін
„раси-результату”. Вони є творами, що виросли більш чи менш органічно з
тисячоліть і, мабуть, є не менш об’єднані, ніж ті раси, що 1500 або 3000 літ
тому давали підвалини європейському життю, і в тій органічності є підстави
їхньої тривалості” [118, с. 223].
Проблема кристалізації власного „Я”, буття собою в тій чи іншій формі відбилася
майже у всіх публіцистичних працях Липи і має виразно інтертекстуальний
характер. Найстисліше формулювання поставленої проблеми спостерігаємо у студіях
„Бій за українську літературу”: „Єдина правда, що є , це – дивитись у себе,
бути самим собою, ставати самим собою” [100, с. 147]. Інтертекстуальний
характер має й поширений в українській інтелектуальній думці мотив пошуку
славних предків, перечитування та реінтерпретація минулого, здійснювані
українськими культурологами, політологами, істориками, етнологами еміграційних
кіл.