Вы здесь

Борьба прогрессивных сил Левобережной Украины за украинизацию образования в 1900 - в начале 1917 гг.

Автор: 
Гречка Анна Борисівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
3407U004221
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Розгортання руху прогресивних сил
за українізацію освіти в 1900 – першій половині 1907 рр.
2.1. Передумови і обставини українізації освіти
Наприкінці ХІХ ст. Лівобережна Україна у складі Полтавської й Чернігівської
губерній мала цілий ряд особливостей, які істотно відрізняли її від інших
українських регіонів. Зокрема, сучасна дослідниця Я. Верменич наголошує на
тому, що вони зберігалися в них протягом всього ХІХ ст. і проявлялися в
наявності переважної більшості вільного селянства, підтримці нащадками
козацької старшини інтересу до минулого України, юридичних доказів її специфіки
[204, с. 65]. В освітній сфері Чернігівська і Полтавська губернії входили до
складу Київського учбового округу так само, як і Правобережжя. Як слушно писав
у 1991 р. український історик С. П. Стельмах, урядова політика в галузі
народної освіти другої половини ХІХ ст. базувалася на усвідомленні того, що
школа є частиною ідеологічного апарату Російської імперії, призваної
забезпечити основи існування самодержавства як форми державного управління. З
цього випливала головна охоронна ідея, нав’язана українській школі [266, с.
17]. Цьому завданню підпорядковувалася діяльність усіх типів початкових
навчальних закладів – земських, церковно-парафіяльних, шкіл грамоти, міських
однокласних та міністерських двокласних.
Народна освіта на Лівобережній Україні наприкінці ХІХ ст. перебувала у
жалюгідному стані. Незважаючи на значне збільшення кількості народних шкіл
порівняно з серединою ХІХ ст., їх у краї було явно недостатньо для задоволення
потреб місцевого населення у знаннях. На 1893/94 навчальний рік у Полтавській,
Чернігівській та Харківській губерніях працювало 3.424 однокласних і двокласних
(міністерських) шкіл основних типів. З них земські становили приблизно 46,9%,
школи грамоти – 25,8, церковно-парафіяльні – 18, міські однокласні – 6,2,
міністерські двокласні – 1,9% [201, с. 38]. Відповідно, рівень грамотності
серед дорослого населення на 1897 р. дорівнював у Чернігівській губернії 18,4%
і в Полтавській губернії – 16,9%. За цими показниками губернії Лівобережної
України значно поступалися Таврійській, Херсонській та Катеринославській
губерніям [247, с. 42 – 48].
Однією з головних причин низької грамотності мешканців Лівобережжя, як й всієї
України, була русифікаторська політика уряду Російської імперії. Заборона вчити
дітей у школах України українською мовою стала головною перешкодою в освіті
дітей. Через незрозумілу російську мову вони не могли як слід опанувати
елементарні знання, а ті, що отримували, швидко забували. Російськомовна школа
відривала дітей від свого національного середовища, закладала основи
русифікації українців, становила все більшу загрозу існуванню української
нації. “Царизм не тільки духовно нищив українську націю, – вважає сучасний
вчений О.С.Рафальський, – але й жорстоко переслідував будь-які прояви
українського руху взагалі” [226, с. 77].
Плідному навчально-виховному процесу перешкоджало чимало й інших чинників,
серед них, насамперед, тяжке матеріальне становище українців і народних шкіл.
Як констатували шкільні чиновники, в Чернігівській губернії більшість сільських
шкіл ютилася в темних, тісних хатках з земляними підлогами, з розхитаними
дверима і вікнами, через які в приміщення проникало холодне повітря, що
викликало часті захворювання дітей [167, с. 7]. Не кращим було становище
початкових шкіл і в Полтавській губернії. Так, через відсутність шкільних
меблів учні церковно-парафіяльних шкіл сіл Братешки, Пісчана, Єлисаветівка
сиділи на лавах, підвіконнях, стояли, поклавши зошит чи книжку на плече іншого
учня [119, с .1 – 3].
У с. Парасковіївка Полтавського повіту Полтавської губернії на 1900 р. діяло
одне земське однокласне училище, в якому навчалося 49 хлопчиків і 15 дівчаток.
У цьому році до неї вступило 32 учні, а шістьом було відмовлено за браком
місця. Протягом року 23 учні мусили залишити школу через тяжкий матеріальний
стан батьків і тільки 7 закінчили її [120, с. 46 – 47, 52 – 53]. Така картина
була типовою для багатьох шкіл. У Чорнухинській міністерській двокласній школі
тієї ж губернії на початку ХХ ст. вчилося 50 – 60 дітей, переважно з заможних
родин.
У с. Окіп Лубенського повіту Полтавської губернії у 1900 р. школа перебувала в
досить тісній, напівтемній хаті з глиняною долівкою, де завжди було сиро і
чадно [132, с. 40 – 41]. Не набагато кращою була школа і в сусідньому с. Ждани.
У с. Солониця того ж повіту до 1906 р. взагалі не було школи і діти, що бажали
вчитися, мусили ходити в школи сусідніх сіл або до Лубен [118, с. 191]. Одна з
церковно-парафіяльних шкіл містечка Лохвиця Полтавської губернії на початку ХХ
ст. перебувала в маленькому будиночку на 3 невеличкі кімнати. В одній з них
(4,3 кв. м.) квартирував учитель, в другій перебували церковні сторожі і в
третій (20,6 кв. м.) вчилося 55 – 65 учнів [107]. Непристосованість приміщення,
тиснява, антисанітарні умови перешкоджали продуктивному навчанню учнів, погано
впливали на їх здоров’я.
В умовах байдужості властей до освіти народу демократичні сили Лівобережної
України ще в другій половині ХІХ ст. розгорнули різнопланову боротьбу за
просвіту народу, що з достатньою виразністю досліджено у монографії професора
В. Й. Борисенка [201]. Існували цілі родини меценатів, які дбайливо ставилися
до підвищення освітнього рівня селян. У Миргородському повіті Полтавської
губернії ними були, зокрема, представники козацько-старшинського роду Малинок.
Колишній народоволець Георгій Малинка після відбуття заслання і повернення до
Миргорода поряд з роботою мирового судді на початку ХХ ст. був опікуном
Миргородського пара