Вы здесь

Еристична проблематика в історії філософії: компаративістський аналіз

Автор: 
Крикун Віталій Юрійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U004519
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2.1. Еристична проблематика в концепціях представників Західної
філософської думки.
Серед тих, хто займався розробкою проблематики в галузі аргументації та
мистецтва суперечки, ще за часів Стародавньої Греції, був один з найвидатніших
філософів цієї епохи - Аристотель, який окрім зазначеної сфери займався
розробкою ще досить широкого кола філософських проблем. Дослідники розділяють
його твори на дві групи:
1) екзотеричні - складені у формі діалогу і призначені для широкого кола
читачів поза межами школи;
2) езотеричні - які є продуктом творчої активності Аристотеля в період
викладання, призначені не для загалу, а лише для учнів в межах школи.
Перша група його творів майже повністю втрачена, залишилися лише окремі
фрагменти або лише назви робіт. Спрямування Аристотелем власних зусиль на
розробку і дослідження мистецтва суперечки було не випадковим. Його попередники
(Сократ, софісти та інші) дуже активно займалися опрацюванням цього ж напрямку,
інтерес до якого був зумовлений загальними суспільними настроями,
зацікавленнями. В свою чергу Аристотель, в своїх працях “Топіка” та “Про
софістичні спростування”, що увійшли до “Органону”, здійснив першу спробу
систематично викласти основні засади теорії та практики спору.
Метою, головним завданням свого твору “Топіка” Аристотель визначає винайдення
способу, за допомогою якого ми зможемо з правдоподібного робити висновки щодо
будь-якої ймовірної проблеми і не потрапляти до протиріччя, коли ми самі
відстоюємо певне положення. Характеризуючи існуючий стан речей в галузі
мистецтва суперечки Аристотель, критикуючи софістів, пише: “А дехто піклується
головним чином про те, щоб їх вважали мудрими, ніж про те, щоб бути такими
(оскільки софістика це позірна мудрість, а не справжня, а софіст це той, хто
шукає здобутків від позірної, а не від справжньої мудрості), то стає
зрозумілим, що для них важливішим є скоріше здаватися такими, які вважаються
мудрими, ніж насправді бути такими, і при цьому не вважатися такими, що
виконують справу мудреця”.
[9, с.536 ] В свою чергу, той хто прагне справжньої мудрості, має кожного разу,
здійснюючи співставлення одного з іншим, говорити правду щодо того, що він
знає, і має вміти викривати брехуна. А це значить, з одного боку, вміти
висловлювати свої доводи, а з іншого, вислуховувати інші.
Аналізуючи процес суперечки або звичайної бесіди Аристотель виокремлює чотири
основні види доводів, які використовуються співрозмовниками з метою висвітлення
вірності власної позиції:
а) повчальні доводи;
б) діалектичні доводи;
в) випробувальні доводи;
г) еристичні доводи.
Визначаючи сутність зазначених видів доводів Аристотель вважає, що повчальні
створюються на основі власного підґрунтя відповідної науки. Діалектичні – ті,
які будуються від правдоподібного до одного з членів протиріччя. Випробувальні
– ті, що виникають від положень, які, особа що відповідає, вважає правильними і
які необхідно знати тому, хто прагне оволодіти знанням. Еристичні – ті, що
виникають або виглядають такими, що виникли від таких точок зору, які здаються
правдоподібними, але не насправді правдоподібних.
Хоча Аристотеля, небезпідставно, вважають засновником логіки як науки, самого
терміну “логіка” цей видатний філософ не використовував, через те, що
зазначеного терміну в той час ще не існувало. Для позначення цієї галузі знання
Аристотель використовує інший термін – “аналітика” (від грецького – analysis,
тобто вирішення), яким позначався метод, за допомогою якого ми виокремлюємо з
певного висновку елементи та передумови, тобто можемо зрозуміти як дещо
отримано, обґрунтовано і виправдано.
Аналізуючи стан речей, який існував у цій галузі філософського знання на
період досліджень Аристотеля, він зазначав, що його попередники не дуже плідно
опрацювали цей напрямок: “ Ми не знайшли нічого такого, що було б створено до
нас, а ми для створення цього мали витратити багато часу та сил” [9, с. 165] .
Характеризуючи набутки Аристотеля у розробці логічного знання необхідно
відзначити, що йому не лише вперше вдалося систематизувати і визначити засоби
розмірковування, які у його попередників залишилися неясними і не
сформульованими, а також він
вперше розглянув ці засоби як предмет наукового дослідження, самі засоби як
цілісні формування, а не лише ті чи інші компоненти мислення.
Визначаючи сутність свого дослідження Аристотель зазначав, що воно про
доведення, і це відноситься до галузі науки, що здійснює доведення. Наступним
етапом є визначення таких понять як засновок, термін, силогізм. Засновок може
бути або загальним, або одиничним, або невизначеним. Загальним Аристотель
називає засновок про властиве усім або не властиве нічому, одиничним – про
властиве або не властиве деяким або властиве не усім, невизначеним – про
властиве деяким або не властиве без позначення того, загальна вона або
одинична. Термін Аристотель визначає як те, на що розпадається засновок, тобто
те, що висловлюється, і те, про що воно висловлюється з додаванням дієслова
бути або не бути. Силогізм є висловлювання, в якому якщо дещо припущене, то з
необхідністю витікає дещо, що відрізняється від припущеного через те, що
припущене є.
Досконалим Аристотель називає такий силогізм, який для виявлення необхідності
не потребує нічого іншого, окрім того, що прийняте, недосконалим є такий
силогізм, який потребує для цього чогось, що через ці посилки не отримано.
Тобто силогізм це досконалий дискурс, де висновок з необхідністю витікає з
передумов. В ньому містяться три припущення, два з яких є передумовами, а третє
– висновок, завдання