Вы здесь

Своєрідність художнього мислення Костянтина Москальця.

Автор: 
Пахаренко Наталія Андріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U005099
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОЕТИКА І ПРОБЛЕМАТИКА ЩОДЕННИКА
КОСТЯНТИНА МОСКАЛЬЦЯ «КЕЛІЯ ЧАЙНОЇ ТРОЯНДИ»
2.1. Жанрово-стильові особливості
У 1990 році Олександр Галич говорив про ставлення науковців до мемуаристики як
до літератури неповноцінної, периферійної, свого роду ерзац-творчостІ, а проте
тут же зауважував поступове зростання уваги до неї [16, 100]. Тенденції
демаргіналізації мемуарної літератури інтенсифікувалися на межі ХХ – ХХІ
століть, коли більшість дослідників одноголосно констатувала зростання інтересу
до документалістики: літературних портретів, щоденників, спогадів тощо.
Наводячи численні цитати з обговорення цієї проблеми зарубіжними дослідниками,
у 2001 році О. Галич засвідчує: "Є всі підстави твердити, що й в українській
літературі документалістика переживає свій зоряний час" [18, 124]. М. Кораллов
навіть пророкував статус злободенності розмові про сучасну мемуаристику на все
ХХІ століття [61, 19].
Іронічно підмітивши більшу зацікавленість біографіями поетів, аніж їхніми
віршами, В. Корнілов називає можливі причини такої ситуації:
1) намагання вчитися на чужому досвіді;
2) послаблена електронними ЗМІ спрага культури ("Щоб зрозуміти вірші, потрібна
серйозна робота. Значно простіше читати про життя їхнього автора");
3) втома від вигаданих сюжетів і вимога справжності;
4) прагнення дізнатися, із якого сміття ростуть вірші;
5) намагання письменників-початківців зрозуміти роботу поета через його
біографію [63, 155-156].
Деякі із запропонованих пояснень видаються сумнівними. Інші ж підтверджуються
словами самих мемуаристів: "Сьогодні... вже безсумнівно, що мистецтво багато
про що в людині не підозрює, не здогадується. Звідси така довіра до факту,
задоволення від справжності, яким давно заразилася сучасна людина" [2, 38].
З іншого боку, читацький інтерес був спровокований лавиною нової
документалістики. І окремої розмови варті спонуки до такої творчості. На
переконання Г. Мережинської, "...художники слова відчули необхідність у прямому
діалозі з читачем, у відкритому, без вимислу, осягненні пережитого" [84, 50].
Ширшим бачить коло мотивів мемуаротворчості А. Тартаковський: "Їхній діапазон
розгортається від цілей, замкнених на особистісно-сімейній сфері (потреба
автора в самопізнанні, у здобуванні уроків прожитого життя для дітей, внуків і
т. д.), до відверто публічних, коли мемуари пишуться заради зведення особистих
рахунків, самовиправдання в очах сучасників, утвердження своєї ролі в подіях
минулого і т. д." [137, 36].
Втім, велика зацікавленість мемуаристикою так і не знайшла закономірного
втілення в наукових дослідженнях. Статті в періодиці з’являлися, але переважно
оглядові, без визначення різновидів мемуарної літератури та вироблення
класифікацій, через що часом відбувається сплутування мемуарних жанрів із
автобіографічними власне літературними творами. Саме від цього застерігає А.
Тартаковський: "Наявність навіть елементів вимислу настільки «видозмінює»
мемуарний жанр, що руйнує його в найфундаментальніших основах. Наявність у
мемуарах вимислу… переводить їх, по суті, в розряд інших літературних жанрів –
історичної белетристики, автобіографічної прози…" [137, 44].
Наявні в науковій літературі дослідження присвячені переважно мемуаристиці у
вузькому розумінні – спогадам (скажімо, вже згадувані публікації Г.
Мережинської, В. Корнілова, обговорення у форматі "круглого столу" на сторінках
часопису "Вопросы литературы" тощо). Подекуди лише засвідчується наявність в
українській літературі письменницьких щоденників: згадуються щоденники О.
Гончара, С. Єфремова та А. Любченка [19], М. Грушевського [20].
Праці ж, що розкривають природу щоденників, у нашому літературознавстві – не
надто поширене явище. Дещо поверховий підхід до щоденника спостерігаємо у
статті С. Тимченко, що розглядає означений жанр як необхідну умову формування
особистості й ефективного самовиховання та як засіб розвитку самостійного
письмового мовлення [138, 46]. Цілком згоджуючись із функціональним
навантаженням щоденника, не можемо не звернути увагу, що реалізація його
функцій можлива лише за умови добровільності, внутрішньої потреби особи у
фіксуванні власних думок і переживань. Натомість відоме всім шкільне змушування
здатне надовго відбити охоту до цього заняття.
Можна також назвати статті І. Пізнюка та І. Бондаря-Терещенка про щоденник А.
Любченка [116], [11], С. Матвієнко про щоденники А. Любченка й О. Довженка
[80]. Ряд письменницьких щоденників (О. Довженка, М. Драй-Хмари, Остапа Вишні,
В. Поліщука, П. Тичини, М. Амосова і В. Винниченка) розглянуто О. Галичем [17].
Усі названі праці присвячені окремим явищам мемуарної літератури і не містять
ґрунтовних узагальнень. Тому дуже відчутний брак теоретико-літературних
підходів. Його тільки частково компенсує глибоке дослідження мемуаристики,
виконане А. Тартаковським, де одна з частин присвячена безпосередньо щоденникам
[137, 40 - 42].
Треба сказати, щоденник К. Москальця "Келія Чайної Троянди" не був обділений
увагою, що не дивно, оскільки він став переможцем конкурсу "Книжка року" у
номінації "Красне письменство". Інша річ, якою була якість деяких відгуків.
Кілька поверхових рецензій друкувалися у "Книжнику-review" (наприклад, [28]).
Дві з них, І. Долженкової та Д. Стуса, були опубліковані також у книзі
""Український best. Книжка року’2001".
Звинувачення І. Долженкової Костянтина Москальця, літературознавчі дослідження
котрого засвідчують його надзвичайну ерудованість, у нездатності
"...перетравити духовний досвід світочів любомудрія... (маються на увазі згадки
про філософів. – Н. П.)" [36, 25] можна пояснити упередженістю авторки або ж
елементарною необізнаністю