Вы здесь

Суспільно-політична діяльність Комуністичної партії України (1993-2004 рр.)

Автор: 
Малиновський Руслан Ігорович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U005144
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ВІДНОВЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ ТА РОЗБУДОВА ПАРТІЙНОЇ СТРУКТУРИ
2.1. Передумови та процес відновлення діяльності Компартії України
Відновлення діяльності Компартії України в 1990-х роках не було одномоментним
явищем. Цьому передувала низка подій, які стали головними причинами та
передумовами відродження і появи на політичній сцені Української держави КПУ,
яка була заборонена у 1991 р.
На початку 1990-х р. СРСР опинився не межі свого розпаду. Усі попередні
реформи, тотальний контроль суспільства, повне одержавлення економіки країни,
розгул корупції тощо підірвали престиж комуністичної влади в суспільстві. Не
допомогли і зроблені М. Горбачовим кроки з реформування державного апарату та
економіки держави, а “соціалізм з людським обличчям” так і не було побудовано.
Наприкінці 1980-х років виникає низка громадських рухів, що вже відкрито
протистояли комуністичному режимові. А вже на виборах до Верховної Ради в
березні 1990 р. представники Демократичного блоку завоювали чверть депутатських
місць, а на Західній Україні в місцевих радах комуністи опинилися в меншості.
Як згадує один з членів Народного руху Д. Чобіт “… вибори-90 стали потужним
імпульсом, що розбудив збайдужілих і розчарованих людей, викликав у них
природній потяг до свободи, демократії та справедливості” [3.280, с. 3]. Але,
все ж таки, 85% депутатів, обраних до ВР УРСР, залишалися членами Компартії.
Помітного удару по авторитету та впливу КПУ завдало створення в березні 1990 р.
так званої “Демократичної платформи” в середині самої правлячої партії. У
парламенті в червні того ж року з представників Демблоку було створено “Народну
Раду” на чолі з академіком І. Юхновським. Натомість, прихильники комуністичної
ідеології об’єднались у депутатську групу “За Радянську суверенну Україну” (так
звана група “239”) на чолі з О. Морозом.
Верхівка КПУ не могла вже повною мірою контролювати ситуацію в державі. Під час
перебування Голови ВРУ поміркованого комуніста В. Івашка, першого секретаря ЦК
КПУ, прихильника жорсткої лінії в партії С. Гуренка та інших
депутатів-комуністів на ХХVІІІ з’їзді КПРС 16 липня 1990 р. українським
парламентом було прийнято “Декларацію про державний суверенітет”, хоча частина
депутатів від КПУ долучилися до голосування [3.280, с. 20]. З від’їздом В.
Івашка до Москви вакантною стала посада Голови Верховної Ради, яку 23 липня
1990 р. за допомогою голосів депутатів “групи 239” зайняв другий секретар ЦК
Компартії України Л. Кравчук [2.238].
У грудні 1990 року на ХХVІІІ з’їзді КПУ було прийнято низку постанов, якими
затверджувався новий статут партії та наголошувалося на необхідності її
перереєстрації відповідно до законодавства вже суверенної УРСР [1.3, арк. 41].
Пізніше КПУ отримала нове свідоцтво про реєстрацію, а в новому статуті
зазначалося, що партія є складовою КПРС, сповідує основні принципи марксизму та
ленінізму і прагне до об’єднання в оновлений добровільний Союз. На 1 січня 1991
р. в Компартії УРСР нараховувалося 2943599 осіб, а в її структурі перебувало
71 658 первинних організацій, 523 районні та 139 міських [1.3, арк. 3-29,
36-37].
Масовий вихід людей з КПУ розпочався саме після проведення ХХVІІІ з’їзду КПРС і
був зумовлений жахливою економічною та політичною кризами, недовірою
комуністичному режиму, про що неодноразово повідомлялося в доповідних записках
керівництву Компартії [1.1, арк. 10-38; 1.4, арк.. 168]. З початку 1991 р. з
КПУ вийшло 143 тис. осіб (що становить 5,2 % її чисельності), а вступило тільки
12 тис. [1.3, 3-29, 36-37]. Загалом, за даними першого секретаря ЦК КПУ С.
Гуренка, за 1990 р. з партії вийшло понад 220 тис. осіб [1.295, с. 3].
Проведений 17 березня 1991 р. референдум з приводу підтримки утворення нового
добровільного Союзу не зміг зберегти монополію влади Компартії України, а тим
більше перешкодити остаточному зникненню СРСР з карти світу. Хоча більшість
населення Української РСР підтримала ініціативи щодо підписання нового союзного
договору, але “путч”, здійснений частиною верхівки КПРС 19-21 серпня 1991 р. в
Москві, остаточно дискредитував комуністичний режим у державі. КПУ фактично
опинилася на стороні заколотників, але все ж таки її члени, відчуваючи
можливість силового розв’язання конфліктів, і те, що вся відповідальність за
ситуацію в державі буде покладено на них, змушені були проголосувати за
незалежність за наполяганнями першого секретаря С. Гуренка [1.307, с. 465].
У зв’язку з тим, що верхівка Компартії була звинувачена в причетності до
серпневого заколоту, над всією партією нависла загроза її заборони. За
прикладом керівництва РРФСР Президія ВРУ, де більшість становили колишні
комуністи, 26 серпня 1991 року прийняла Указ “Про тимчасове припинення
діяльності Компартії України” [1.293, с. 161-162]. На останньому Пленумі ЦК КПУ
26 серпня 1991 року С. Гуренко з особливою занепокоєністю повідомив про можливу
повну заборону партії, а також іншими членами ЦК були запропоновані можливі
варіанти розпуску партії та подальших дій. Було вирішено засудити серпневий
заколот у Москві, визнано документи про тимчасову заборону діяльності КПУ
неконституційними, а також визначено групу осіб, що мали представляти КПУ в
період припинення її діяльності, а саме: Є. Мармазов, О. Мороз, С. Дорогунцов,
Г. Харченко та ін. [1.2, арк. 3-4, 16-17]. Але 30 серпня 1991 р. новим Указом
Президія ВРУ повністю заборонила діяльність Компартії, а майно її партійних
структур було передано відповідним радам на місцях [1.293, с. 163].
Безпосереднім приводом для такого рішення стали висновки спеціальної тимчасової
комісії парламенту, відповідно до яких керівництво КПУ своїми діями підтримало