Вы здесь

Морально-етичні основи характеротворення в драматургії Лесі Українки

Автор: 
Вірченко Тетяна Ігорівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U005377
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Морально-етичні аспекти характеротворення У драматургії малих жанрів
Леся Українка розпочала свою діяльність як драматург із “діалогів”, “етюдів”,
“драматичних сцен”, які виявляють чимало спільних рис щодо морально-етичних
позицій дійових осіб та процесу авторського характеротворення.
2.1. Характеротворення у ранніх п’єсах малих жанрів
Драматургія Лесі Українки кінця XIX століття, за словами А. Матющенко, “стала
художнім вивершенням періоду становлення зрілої національної драматургії у XIX
ст., органічним синтезом національного змісту й форми із художньо-естетичними
принципами європейської «нової драми» й осягла новітні ідейно-філософські та
стильові спрямування світового мистецтва” [132, 12-13].
У листі від 15 березня 1892 року до М. Драгоманова Леся Українка ділиться
своїми спогадами про розмову з І. Гриневецьким “на тему поетів і поезії”, під
час якої “він ‹...› доказував, що для України ще рано на поетів чи, може, вже
пізно, а доказ тому хоч би те, що їм (поетам) нігде подітись з своїми віршами,
а хоч де й подінуться, то таки їх ніхто читати не буде, бо тепер не час на
коштовні забавки” [205, 130].
Обміркувавши цю розмову, письменниця сама для себе визначила: “коли чиїм віршам
абсолютно місця не знаходиться, то хіба се через те, що ті вірші погані” [205,
130]. Важливо те, хто і як сприймає ці твори.
Можливо, віддаленим відгуком на цю розмову став діалогізований вірш “Божа
іскра” (орієнтовний час написання – травень 1895-го року).
Спочатку авторка надає слово тим, хто не сприймав поезії й поетів. “Вороги”
починають з безапеляційного гасла “Геть їх, поетів!” [197, 237]. Категоричність
вислову свідчить про те, що вони навіть не замислюються над призначенням
поетів, а тому вже в першому рядку поетеса передає їхнє нерозуміння у формі
риторичних запитань (як зачіпки для подальшого роздуму): “навіщо їх співи?”
[197, 237].
Наступна констатація на противагу безапеляційним гаслам бездумного сприймання
“Ворогами” творів (“Нас оглушили вже «тихі мотиви» / «Снів» тих, «фантазій»,
«балад»! / Чули ми й тую «громадськую тугу», / Все то слова голосні” [197,
237]) готує їхній нелогічний висновок: “Хату нагріти в зимовую фугу, – / Навіть
на те не судні!” [197, 237]. У цьому виявляється провідна риса характеру цих
людей ? примітивний практицизм.
Інформуючи читача про причини таких оцінок і виправдуючи їх брутальність,
“Вороги” звинувачують усіх поетів у бездарності і творчій неохайності:
“Поспіхом спів ваш бринить... / Слова не тямите мовить розумно, / А віршувать –
аж горить!” [197, 237].
Заперечення “Ворогами” поезії (“Годі тих співів!” [197, 237]) помітно загострює
ситуацію, адже дійсно в часи боротьби “сумні співи” не завжди доречні.
“Прихильні”, навпаки, закликають поетів: “Ні, не стихайте, солодкії співи, /
Всяк з нас їх слухати рад, / Любо колишуть нас тихі мотиви / «Снів» ваших,
«мрій» та «балад»” [197, 237]. Але, на відміну від “Ворогів”, “Прихильні”
знайшли порозуміння зі своїми візаві, спокійно запитують: “Тільки навіщо той
смуток і туга, / Вже ж бо і так ми сумні” [197, 237]. Вони просять поетів про
інше: “Хай нас колишуть, як пестощі друга, / Ваші лагідні пісні!” [197, 237].
Тобто “Прихильні”, демонструючи врівноваженість і визначеність, сприяють тому,
щоб “привітним і тихим промінням / Божая іскра горіла” [197, 237], щоб
одухотворені співи поетів не замовкали.
“Поет” же, бачачи, що “Вороги” і “Прихильні” в їхніх дискусіях можуть загубити
те головне, для чого він писав, подає всім своїм слухачам чітку й начебто
раціональну, проте не всім доступу “програму”: “Годі вам, гурт ворогів і
прихильних, / Марні слова промовлять. / Краще ідіть научіть божевільних, / Як
їм притомними стать” [197, 237].
Талант і творчу діяльність “Поет” уявляє як некеровану стихію, як “тяжке
прокляття” митців: “«Божая іскра» – то тяжке прокляття, / Дикий і лютий пожар”
[197, 238]. Хоча подібне позування майстрів слова вже не раз засуджували
попередники Лесі Українки ? Т. Шевченко та П. Куліш, І. Франко та
П. Грабовський.
У слова Поета письменниця вкладає власне розуміння та переконання щодо ролі
поета і поезії в житті народу; щодо того, як саме митець слова розуміє завдання
“месників дужих” у житті й діяльності усього народу на добро, благо й
добротворення – всьому цьому ми знайдемо підтвердження в її творах на зразок
поезії “Слово, чому ти не твердая криця” (1896).
Мабуть, саме тому в діалогізованому творі “Божа іскра” є лише три типи людей з
поодинокими яскраво вираженими рисами характерів. Це здебільшого ситуаційно
виявлені ставлення “узагальнених” дійових осіб до того, хто й сам ще не зовсім
визначився зі своєю суспільною роллю, з призначенням своєї “Божої іскри” ?
таланту. Для розкриття цих типів характерів Леся Українка використовує
переважно інформативно-описові прийоми – констатування, інформування,
розповідь, переказ тощо.
О. Бабишкін пов’язував написання драматичного етюду “Прощання” (1896) із
процесом роботи авторки над “Блакитною трояндою”. Підставами для таких роздумів
стали подібність тематики (“нещасливе кохання”) та деякі спільні риси
характерів головних дійових осіб (“характер дівчини споріднений з характером
Гощинської; вона не може задовольнитися тим, що має, і весь час допитується –
що станеться з її почуттями далі; дівчина переконана, що її коханню не судився
довгий вік” [10, 31]) тощо.
У “Прощанні”, як і в “Божій іскрі”, постають три безімення (тобто узагальнені)
дійові особи: Хлопець, мила Дівчина і Дівчина з портрета. Авторка не
характеризує дійових осіб, не вмотивовує риси їхніх характерів, а вказує лише
на місце дії: “В хаті молодого хлопця” [199, 112].
Використовуючи прийоми опису та ко