Вы здесь

Кларнет у музичній культурі Європи ХVІІІ століття

Автор: 
Громченко Валерій Васильович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U000561
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
НАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНСТРУКЦІЇ КЛАРНЕТА
(кінець ХVІІ – ХVІІІ ст.)
З історії розвитку духових інструментів відомо, що європейськими попередниками
кларнета були італійська лаунеда (launedda), іспанська альбогейя (albogyea),
англійський пібгорн (pibcorn), латвійський ганурагс, литовська бірбіне. Також
до цього переліку варто додати український народний інструмент – ріжок. Він
представляв собою дерев’яну або комишеву трубку з одинарним язичком та
розтрубом з коров’ячого рогу. Ріжок мав від трьох до семи ігрових отворів, за
допомогою яких утворювався діатонічний звукоряд. Це був переважно пастуший
інструмент, на якому виконувались різноманітні народні мелодії. Ріжок дуже
схожий за конструкцією та звукоутворенням з російською жалейкою.
Але ж безпосереднім попередником кларнета був старовинний інструмент – шалюмо
(chalumeau). Він мав широке розповсюдження ще у середньовічній Європі, особливо
у Франції. Старовинне французьке слово chalumeau походить від латинського
calamellus, що значить „невеликий тросник”, а також від грецького calamaulos –
„труба тросника”. Шалюмо представляв собою дерев’яну трубку циліндричної форми,
без розтруба, з одинарним надрізним язичком (тростиною), вміщеним у спеціальній
камері. Інструмент мав сім ігрових отворів. Його діапазон складав октаву.
Інструментознавець А. Черних зазначає, що були також інструменти з двома та
трьома ігровими отворами, а різновид шалюмо – евніка, зовсім не мала ігрових
отворів [188, с. 86].
Дослідник кларнетового виконавства Р.А. Вовк стверджує, що „...терміном шалюмо
у Франції називали взагалі всі духові інструменти з тростиною, незважаючи на
суттєві конструктивні розбіжності між ними. В подальшому шалюмо стали називати
інструменти з одинарною тростиною, а шалмеями – інструменти з подвійною
тростиною” [40, с. 14].
Для переривання струменю повітря у шалюмо використовувався невеличкий надрізний
язичок у формі букви „П”. Він знаходився на маленькій, закритій з одного кінця
трубочці-пищику, яка розміщувалась у спеціальній камері у верхній частині
інструмента. При грі надрізний язичок інтенсивно вібрував, відкриваючи, або
прикриваючи отвір через який у канал інструмента потрапляло повітря, внаслідок
чого з’являвся звук.
Процес удосконалення шалюмо, який і призвів до народження нового інструмента –
кларнета, розпочав у останньому десятилітті ХVІІ століття видатний німецький
інструментальний майстер Йоганн Христоф Деннер (1655-1707) з Нюрнберга (робота
над покращенням шалюмо розпочалася, за одними даними, у 1690 році [172, с. 33],
[212, с. 12], за іншими – у 1691 році [136, с. 10]). Перш за все Й. Деннер
зліквідував камеру, у якій ховався пищик. Надрізний язичок він замінив окремою
комишевою пластиною (тростиною). Таким чином майстер забезпечив безпосередній
контакт тростини з губами виконавця. З’явилась свобода звуковидобування, а
також можливість гнучкого керування звуком та інтонацією. Отже, була закладена
основа для подальшого розвитку інструмента, становлення його виразових
можливостей. З метою розширення діапазону шалюмо та удосконалення його звукових
якостей Й. Деннер здійснив реконструкцію системи ігрових отворів. Він збільшив
їхнє число до восьми та розмістив їх згідно акустичних особливостей
інструмента. Так виникло нерівномірне положення ігрових отворів, яке й склало
основу кларнетового грифу. Восьмий ігровий отвір Й. Деннер розташував на
тильній стороні у верхній частині інструмента.
Наступним кроком в удосконаленні шалюмо було впровадження на лицьовій стороні у
верхній частині інструмента першого клапанного отвору. Далі Й. Деннер
сконструював другий клапанний отвір, також у верхній частині інструмента, але
вже на тильній стороні. Таким чином, діапазон інструмента складав вже півтори
октави. Надзвичайно важливо відзначити, що перший та другий клапанні отвори
знаходились у точному діаметрально-зворотному положенні один від одного.
Інструмент не мав розтруба. Його звучання було надто приглушеним, тембр –
оксамитово-густим, затемненим [226]. В наш час шалюмо Й. Деннера зберігається у
Мюнхенському національному музеї (рис. 2.1).
Дослідник історії кларнетового мистецтва Едгар Хант, який здійснив переклад
Сюїт для трьох шалюмо Христофа Граупнера (1683-1760) для виконання на сучасних
кларнетах [210], [211], зазначає, що ці твори було написано для шалюмо різних
розмірів. Науковець стверджує, що розрізнялись наступні основні члени сімейства
шалюмо: дискант-шалюмо in C, альт- чи кварт-шалюмо in G, тенор-шалюмо in F та
бас-шалюмо in C (октавою нижче дискант-шалюмо) [235]. Герман Дечент у вступній
статті до Концерту d-moll для 2 шалюмо, струнних та basso continuo Г.Ф.
Телемана пише: „Як наслідок невеликого діапазону шалюмо, ці інструменти
виготовлялись у різних розмірах” [204, с. 4].
Доленосним звершенням, яке ознаменувало народження нового інструмента –
кларнета, стало удосконалення другого клапанного отвору. В основі цього процесу
було усвідомлення можливості видобування звуків верхнього регістру шляхом
передування. Цей отвір, у верхній частині інструмента на тильній стороні, було
піднято вгору ближче до барильця з мундштуком та суттєво звужено (рис. 2.2).
Таким чином, відкриваючи цей клапанний отвір, музикант міг, легко передуваючи у
дуодециму, виконувати звуки у верхньому регістрі. Інші звукові отвори були
діаметрально збільшені згідно акустичних особливостей нової звучності. У нижній
частині інструмента з’явився розтруб. Інструмент мав дуже потужний звук,
тембрально яскравий та надзвичайно пронизливий. Отже, доступність виконання
звуків верхнього регістру, інтонаційно чистого та вільного у своїй природі
постала основою для народження нового духового інструмент