Вы здесь

Циклічні форми інструментальної музики композиторів Донеччини у жанровому контексті сучасної української музики.

Автор: 
Шаповалова Олена Валеріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U000665
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

розділ 2
композиційно-художні параметри
інструментальної музики Донеччини
як компонента музичного мистецтва україни
2.1. Музикознавчий дискурс в аспекті спільності
та індивідуальності стилів. «Цикл» і «ряд» у
інструментальній музиці 64
2.1.1. Жанрова номінативність як чинник єдності циклічної
побудови у творах М.Лаврушка, С.Мамонова, Є.Мілки 69
Концертність, симфонічність у оркестровій музиці 87
2.2.1. Концертний жанр у творчості А.Водовозова,
Є.Мілки, С.Мамонова, О.Рудянського, М.Лаврушка 92
2.2.2.Симфонічні здобутки донецьких композиторів
(симфонії О.Скрипника, Є.Петриченка, В.Стеценка) 117
2.3. Суспільне життя інструментальної музики 146
2.3.1. Інструментальна музика композиторів Донеччини як
компонент культурно-мистецького життя регіону
і за його межами 148
Висновки 158
Список використаних джерел 165
вступ
Мистецтво XX-ХХI століть немов би поміщає людину в багатомірний простір духу,
нескінченні лабіринти культури, з яких немає простих виходів і де неприйнятні
традиційні рішення. Це зв'язано насамперед із запереченням єдино можливого і
єдино правильного змісту і безумовне визнання безлічі альтернативних змістів і
цінностей. Твердження не статичного, але динамічного погляду на світ,
орієнтація не на результат, а на процес, не на структуру, а на її зародження,
становлення, мерехтіння - прояв найважливіших світоглядних зрушень у сучасній
художній творчості.
В останні роки в українському музикознавстві намітився новий підхід до проблем
національної музичної культури і різних форм її буття (фольклорної, духовної,
світської, академічної, самодіяльної та ін.). Якщо протягом тривалого часу
розуміння національного в українській культурі практично обмежувалося точкою
перетинання народної творчості і професійної традиції, що було виправдано
актуальністю етапу її самовизначення, то в даний момент національне починає
розглядатися в динаміці «відцентрових» і «доцентрових» (М.Друскін) тенденцій
музичної культури. Гадаємо, що розглядання особливостей музичної культури будь
якого регіону не є замахом на “тіло єдиної національної музичної культури” [68,
с. 153], більш того, "погляд на єдність культурно-мистецьких процесів Заходу і
Сходу (України. – О.Ш.), що протиставляється "ізоляційному ухилу", який
притаманний деяким науковим роботам останніх років подібного регіонального
спрямування і наголошує на тому, що відмінності між музичним розвитком
українських регіонів, розділених територіально не були принциповими, а
натомість мали багато спільного”. Музична культура регіонів дискретно
співвідноситься між самими суб’єктами, однак органічно вписується у континуум
загальноукраїнської культури у діалектиці особливого (регіональне) – загального
(національне) – універсального (усеєвропейське).
Л.Кияновська, говорячи про дві різноспрямовані тенденції у художньому розвитку
регіонів, поясняє їх функції так:
“—доцентрова, як така, що спрямована на ствердження неповторних, сутнісних
сторін національної ментальності у професійному мистецтві, має важливе
громадсько-патріотичне значення, сприяє розвиткові самосвідомості нації;
—відцентрова, в котрій природно об'єднуються і розмаїті впливи сусідніх
культур, і нові загальноєвропейські стильові віяння, що тяжіє до подолання
національної обмеженості і до синтезу культур, до трансформації нових художніх
віянь, відкристалізованих в провідних мистецьких центрах континенту” [83, с.
88-89].
Музичне мистецтво Донбасу другої половини ХХ століття отримало стабільний
розвиток у професійній галузі завдяки заснуванню на теренах Донеччини
композиторської організації, яка поступово посіла одне з провідних місць в
українській музичній культурі. Східний південь України постав не тільки як
потужний промисловий регіон, а й як чинник презентації нових музичних творів
різних жанрів, що міцно спиралися на досягнення європейської класики ХІХ-ХХ
століть в плані традицій і новаторства, на здобутки у ХХ столітті української
композиторської школи, на коректне використання елементів музичного фольклору.
Чим більше виявлялася значущість творчої діяльності композиторів Донеччини, тим
густіше вона «обростала» відгуками музикознавчої думки через галузі музичної
критики (рецензії, коментарі, публічні виступи у періодичній пресі тощо),
наукових досліджень (історіографічні розвідки, вивчення особливостей створення
і функціонування жанрових варіантів, аналізи системи художніх образів, засобів
музичної виразності, формотворення тощо). Про свої творчі плани, їхню
реалізацію (у статтях, брошурах, спогадах, книгах) розповідають і самі донецькі
композитори.
Першим значним музикознавчим дискурсом з проблем творчості членів Донецької
композиторської організації постала праця Т.Кірєєвої та С.Саварі [87, с. 160.].
Автори вперше презентують музику донеччан як результат діяльності творчої
співдружності, пов’язаної спільними поглядами на музичне мистецтво. Трактуючи
Донецьку організацію композиторів України як музичний колектив, Т.Кірєєва і
С.Саварі відзначають наявність творчої індивідуальності таких композиторів, як
Самуїл Ратнер, Альберт Водовозов, Сергій Мамонов, Євген Мілка, Олександр
Некрасов, Олександр Рудянський, Михайло Шух, Михайло Лаврушко. Книга
складається із нарисів по кожному композитору, які мають тричастинну структуру:
біографічні дані, розгляд найважливіших творів, хронологічний перелік
творчості. Як додатки наводяться нотні приклади фрагментів з музики авторів, що
розглядається. Авторам роботи вдалося поєднати аналітичні есе з поданням
широкої панорами музичної культури Донбасу як невід’ємної складової мистецтва
України другої половини ХХ століття.
Надпотужне завдання