Вы здесь

Концепція національного характеру в художній інтерпретації Івана Франка (на матеріалі поезії).

Автор: 
Бандура Тетяна Йосипівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
3408U000722
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
КРИСТАЛІЗАЦІЯ РИС НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНИХ ХАРАКТЕРИСТИК В ПОЕЗІЇ
ЗБІРКИ І.Я.ФРАНКА „З ВЕРШИН І НИЗИН“
2.1. Художня модифікація українського національного характеру в поезії
І.Я.Франка 80-х років ХІХ століття (цикли „Веснянки“ та „Excelsior!“)
Творча діяльність Великого Каменяра характеризується надзвичайним багатством і
різноманітністю. Але найбільше місце в його творчості посідає поезія; нею
починається й завершується його літературна діяльність. У художньому світі його
лірики органічно поєдналися громадянський пафос, декламації, революційні гімни
і маніфести, енергійні й наступальні образи з чисто суб’єктивними образами,
особистими почуттями й переживаннями. Цей синтез раціонального й емоціонального
витворив справжні шедеври, що захоплюють своєю правдивістю й експресивністю.
Академік О.Білецький визначив три струни лірики І.Франка: „Перша – це бойові
пісні, подібні до пісень античного Тіртея, який, за легендою, запалював
спартанські війська на військові подвиги. Друга – це струна інтимної лірики,
гірких роздумів над особистим невдалим життям, над складністю поєднання
особистого з громадянським. І третя – це „бронзова струна“ (за висловом Гюго) –
струна викриття, обурення, іронії, глузування“ [16, 76]. Саме до першої струни
відноситься лірика кінця 70-х – початку 80-х років ХІХ століття. В цей період
поезія митця зосереджена на героїчній особистості, яку він подає як плід
розвитку і вдосконалення саме українського національного характеру.
В літературознавстві, трапляються цікаві спроби типології українського
національного характеру. Звернімося передусім до праці М.Шлемкевича „Загублена
українська людина”. Він виділяє чотири типи українців:
„Перший – своєрідний тип старосвітських поміщиків, що живуть переважно
біологічним життям і тим задоволені.
Другий – умовно тип гоголівський, себто тип талановитого українця на імперській
службі.
Третій – тип Григорія Сковороди, що знайшов прихисток у власній душевній
шляхетності.
Четвертий – відносно новий тип людини, духовне кредо якої „Борітеся –
поборете”, тобто умовно-шевченківський тип людини, домінанта життя якої та її
ментальності – у перетворенні світу за законами справедливості“ [194, 64].
Але хочеться зазначити, що і у М.Гоголя ми зустрічаємо своєрідні образи таких
старосвітських поміщиків, яких він наділяє не гідними рисами, що на його думку,
спотворюють душу і характер українця. Та досить справедливо, що останній
зазначений національний тип, героїчний за своєю суттю, має місце в українській
літературі, і з твердістю можна говорити про належність Івана Франка до цього
суспільного ряду, розуміючи його роль в світовій культурі. Він перший в
українську літературу, саме в період духовного і творчого зламу (80-ті роки ХІХ
ст.), ввів образ людини-борця, борця свідомого, готового до глобальних змін,
революційних зрушень во ім’я справедливого, щасливого існування свого народу.
На початку 1876 р. І.Франко ставив за мету писати для інтелігенції (про це
дізнаємося з переписки з М.Павликом). Однак незабаром в естетичній свідомості
митця відбувся різкий перелом від романтичного сприйняття світу до
реалістичного зображення життя у найрізноманітніших його проявах. Цього ж року
в двадцятому номері „Друга“ з'явилася алегорична поезія „Наймит“ – своєрідний
політичний лозунг І.Франка, який навіть підписав новим літературним псевдонімом
Мирон. „Властиві ранній творчості Франка пошуки адекватного художнього способу
зображення нового життєвого матеріалу (побуту ріпників, їх неухильної
пролетаризації і моральної деградації), – пише Т.І.Гундорова, – втрачають на
цей час свою гостроту й актуальність. Франка цікавить трагізм окремого
людського життя, зростання фатальної сили випадковості. В силу цього письменник
підкреслює одноплановість характерів, доповнює сюжетні лінії, загострюючи їх і
навіть надаючи їм авантюрного підтексту“ [53, 32]. До того ж , 1876 рік був
найщасливіший в житті поета. Він переживав велике взаємне кохання з Ольгою
Рошкевич. „Розцвілий свіжо гай“ першого кохання додавав йому сили, енергії,
кидав у вир громадської роботи, а покликання письменника повертало до пекучих
проблем життя свого народу. На такому духовному злеті народжувався „Наймит“ –
„перша ластівка нового прямування, поезія бунту й політичного пророцтва“
(О.Білецький) [16, 83]. Уже не легендарні історичні особи, а той реальний,
добре знайомий з дитинства селянин став героєм Франкового твору, художнім
уособленням цілої нації. З тужливим співом та німим смутком, схилившись над
плугом, оре він для чужинців своє поле, продаючи за кусник хліба власну волю і
власну силу. Символом наймит-народ автор утверджує ідею безправного існування
своєї нації:
Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою,
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєї доленьки він довгі жде століття
Та ще надармо жде;
Руїни перебув, татарські лихоліття
І панщини ярмо тверде.
Та в серці, хоч і як недолею прибитім,
Надія кращая жиє –
Так часто під скали тяжезної гранітом
Нора холодна б'є [1, т. 1, 61].
Проте за зовнішньою байдужістю і надмірною покірністю безправного слуги нуртує
глибинна енергія закутого у „шкарлущі пересуду“ народу-велетня, якого „в
століттях нагніту“ рятувала від загибелі любов до рідних нив і „надія кращая“
на вільне заможне життя.
Ори, ори й співай, ти, велетню закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо!
Недаром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духу все співав,
Недаром ти казок чарівними устами
Його побіду величав [1, т. 1, 62].
Алітерацією – звуковим повтором проривних „р“, „д“ – поет увиразнює наявність у