Вы здесь

Поезія Олега Ольжича: суб'єктна організація, засоби вираження

Автор: 
Шацький Ігор Валентинович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U001054
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ II
Від ранньої імпресіоністичності до зрілої епічності
художнього світобачення
Поезія О.Ольжича зросла з глибокого переживання краси і величі буття. Його ліричний герой не відразу постав як цілком сформована особистість. Вірші фіксують певні етапи його духовного розвитку, психологічної еволюції характеру ліричного героя. За цим постає й еволюція характеру власне автора, адже в образі ліричного героя поет втілює свій ідейно-естетичний ідеал, життєву позицію, свої осяяння, думки, переживання і розуміння життєвих процесів. Уже в найраніших віршах ліричний герой О.Ольжича досить чітко окреслився у своїх ідеалах. Понад усе любить батьківщину - Україну. Ліричний герой виражає впевненість, що вона невмируща, і щодалі більше стверджується у своєму прагненні їй прислужитися:
Не зірвеш сонця, кат, з небес,
Не зірвеш України стяга!
На нашім боці сам Зевес,
На нашім боці перевага [33].
В алегоричному образі ката - всі сили, ворожі Україні. Україна в ранніх віршах Ольжича постає в образі матері, покинутої синами, яка чекає їх скорішого повернення. Разом з нею чекає і ліричний герой. Це вірш "Зима панує над селом" і співзвучний йому "Вже перший сніг". Ліричний герой ще не відчуває в собі "екстази атестату", він упевнений у перемозі, проте чекає тих, що поведуть його за собою. Це чекання передається за допомогою прямої об'єктивації, воно підсилене зображенням зимового пейзажу, коли все навколо завмирає:
Завмерло все...
Отак мій край лежить вві сні -
Мій край, покинутий синами
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами [35].
Усе завмерло, але не вмерло, "вибухи повстання" засвідчують, що народ не спить, і пророкують час світання, весну, коли все оживе і "матінка-земля"
... встане вже тоді вона - яка прекрасна,
В зеленій мантії, в квітчастому вінку! [35].
Мотиви "очікування" є прикметною особливістю ранніх віршів поета. Ліричний герой усвідомлює свою винятковість, відчуває, що в нього є якась таємна місія, що її він покликаний виконати, проте ще не усвідомлює, в чому вона полягає. Він чекає знаку, коли
...позве-покличе Вождь Сліпучий
Серед реву бурі від землі [42].
Досліджуючи ранні вірші О.Ольжича, не можна не помітити, що це вірші вже досить майстерні. Ольжич постає вже в перших своїх публікаціях відносно сформованим поетом. Показовим у цьому плані є вірш дев'ятнадцятирічного Ольжича "Святки, іменини, вистави...":
Святки, іменини, вистави,
Олеся солодкі рядки...
О діти мої нелукаві,
Мої нелукаві батьки!
Упертий, з п'ятнадцяти років
В неділю із дому тікав.
Всі дні іменин, хмуроокий
Та злий я в лісах проблукав.
Тепер мені легше. Зі мною
Є друзі. Нас троє є тут.
Щотижня ми сходимось знову
Та "мучим" військовий статут [37].
Вірш починається прямою об'єктивацією. Описується неділя, зазвичай вихідний, коли родина відпочиває після трудового тижня, ходить у гості, читає вірші... Потім простежується перехід до прямої суб'єктивації. Пряма авторська характеристика: він був упертим, замкненим. Ліричний герой у цьому вірші наближений до власне автора, Ольжич підкреслює його співвіднесеність з образом автора: про це свідчить прізвище батька в другому рядку. Далі опис дій та вчинків ліричного героя - у такі дні він "хмуроокий" тікав з дому. Перехід до уявної суб'єктивації - "блукав по лісах" "хмуроокий і злий". Характер ліричного героя у вірші допомагає розкрити образ лісу. Ліс у даному випадку - відлюдне місце, де ліричний герой може побути на самоті, йому не заважатимуть. Здавалося б, характер ліричного героя змальовано. Це замкнена, відлюдькувата особа, заглиблена у свій внутрішній світ - світ переживань та роздумів. Та автор на цьому не зупиняється і знову переходить до прямої суб'єктивації: бачимо ліричного героя щасливого, в оточенні друзів. Уявлення про його характер кардинально змінюється. Виявляється, що це товариська людина, яка може вповні виявити себе тільки в оточенні не просто друзів, а однодумців, яких з ліричним героєм поєднує спільність ідеалів та інтересів. З цією метою наприкінці вірша знову вводиться пряма об'єктивація: юнаки збираються для вивчення військового статуту. Напрошується висновок, що людина може бути щасливою тільки тоді, коли в неї є однодумці, які поділяють її погляди і які разом з нею йдуть до поставленої мети.
Цікавим з погляду вдосконалення художньої майстерності є вірш "Негритянський божок", написаний тоді, коли авторові було заледве двадцять.
Вірш починається з прямої об'єктивації - змальовується життя негритянського бога-ідола. Він уповні задоволений своїм бурхливим життям, окутаним "куревом даяній". Бог насолоджується своєю всесильністю і піклується про своє плем'я: посилає "жіночу плідність, жвавих немовлят, здоров'я, дощ, війну, рабів і здобич". Аж тут настає зламний момент - плем'я підкорюють білі загарбники, ідола "зривають владні білі руки". Колись всесильний бог-ідол опиняється в полоні. Той, хто звик почуватися вільним, не може жити в неволі. Його гнітить кімната, де він опинився, стіл, на якому він приречений стояти (інтер'єр допомагає розкрити характер). Так летять нудні "сірі" дні (сірий колір, який уводить поет, символізує сум, бляклість, нудьгу і буденність). Все єство ліричного "я" (бога-ідола) протестує проти цієї "золотої клітки" ("О, прокляте дозвілля"), він близький до божевілля. І знову зламний момент - з'явилася дівчина "з торбинкою з пітонової шкіри". Душу ідола розривають протилежні почуття: спочатку ніяковість і страх, потім цікавість, і раптом дівчина його поцілувала. Ураз тисячі почуттів збурунили душу ідола, але все перемогло прагнення зануритись у її "кучері шовкові" і болісне усвідомлення неможливості цього. В останній строфі поет несподівано переходить до прямої суб'єктивації і порівнює себе з цим богом-ідолом - великим і безсилим. Безсилим, бо він не може відповісти на почуття (на це є якісь об'єктивні причини) і не мож