Вы здесь

Міфологема Каїна в українській літературі ХІХ - ХХ століть.

Автор: 
Вардеванян Світлана Іванівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U001149
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
РОМАНТИЗАЦІЯ ПОСТАТІ КАЇНА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ЯК ВИЯВ ЗМІНИ ЕТИКО-ЕСТЕТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ПОЧАТКУ ХІХ СТ
2.1. Образ Каїна як деталізація фаустівсько-прометеївського богоборчого начала
Першим важливим завданням, вирішення якого необхідне для кращого розуміння досліджуваної проблеми, є окреслення рамок нового, порівняно з класичним, естетичного ідеалу людини доби романтизму. Далі слід зупинитися на аналізі причин вибору романтиками певного традиційного матеріалу, а також на з'ясуванні закономірностей засвоєння міфу літературою романтизму. І, нарешті, вивчити основні тенденції втілення нового естетичного ідеалу в персонажах творів романтиків, що дасть можливість, проаналізувати тенденції інтерпретування Каїнової міфологеми в цих творах.
Українські вчені Д. Наливайко і К. Шахова дослідження історії літератури XIX ст. починають з останнього десятиліття XVIII ст., мотивуючи це тим, що в середині цього десятиріччя завершилося формування романтизму, і слушно зазначаючи, що в періодизації історії літератури слід виходити з іманентних їй закономірностей і структур, а не міряти літературний процес подіями соціально-політичної історії [143, с. 7].
Цей висновок зовсім не применшує ролі Великої Французької революції. Особливо в ракурсі розгляду її не як причини появи нових віянь, а як результату, підсумку ідей, що передували 1789 рокові, кульмінації рухів, які потрясли Європу.
Зрозуміло, що уявляти Відродження, протестантську Реформацію, картезіанську реформу, філософію просвітників і руссоїзм як однолінійний ряд, який прямо призводить до апокаліпсису Французької революції, не варто. Ця схематична конструкція, що застосовувалася істориками-раціоналістами, які возвеличували етапи шляху до великого визволення людини в Новий час, а також представниками радянського літературознавства, себе не виправдала. Але закривати очі на те, що всі ці рухи, зрештою, співпали в одній точці, теж означало б відвертатися від дійсності.
Щоб відшукати коріння ідей, які були панівними в добу романтизму, й сили, із яких вони спочатку виросли, слід відправитися досить далеко. У момент, коли ідея народжується, коли вона є повною соками майбутнього, вона становить для нас найбільший інтерес, ми можемо якомога точніше зрозуміти її значення.
На думку релігійного філософа Ж. Марітена (1882 - 1973), "три фігури за зовсім різними підставами панують над сучасним світом і задають тон усім проблемам, які його тривожать: реформатор релігії, реформатор філософії, реформатор моралі - Лютер, Декарт, Руссо [121, с. 171]". Іншими словами, келія, де М. Лютер (1483 - 1546) сперечався з бісом, вогнище, біля якого Р. Декарт (1596 - 1650) побачив свій знаменитий сон, те місце у Венсеннському лісі, де Ж.-Ж Руссо (1712 - 1778) під дубом змочив жилетку сльозами, відкривши доброту природної людини, - ось місця, де народився сучасний світ.
Рамки нашого дослідження унеможливлюють цілісний розгляд учень названих реформаторів. Тому акцентуємо увагу на естетичному ідеалі людини, запропонованому Лютером, Декартом, Руссо і визначимо, як цей ідеал проявився в романтичній літературі.
Ж. Марітен у своїй праці "Три реформатори", що увійшла в ґрунтовне дослідження "Вибране: Велич і убогість метафізики" вважає, що Реформація, провідником якої був Мартін Лютер, не тільки визволила, але й "розхитала людську самість в духовному й релігійному плані, як Відродження розхитало цю самість у природній і чуттєвій діяльності [121, с. 178]". Філософ стверджує, що вчення Лютера це, не що інше, як універсалізація власного "я", проекція "я" на світ вічних істин, "пришестя людського "я"" [121, с. 181]. Марітен вважає, що саме великий реформатор стоїть біля джерела двох ідей, що мали величезний вплив на явище, яке пізніше було названо романтизмом: ідеї радикального зла, що перейшла в німецьку філософію до Бьоме, Канта, а пізніше до Шеллінга й Шопенгауера, та ідеї примата волі, яка торжествувала в німецькій же філософії, особливо у Канта, Фіхте, Шопенгауера [121, с. 193].
Саме Лютер, якого називали "воістину демонічною людиною, колосальною зверхлюдською фігурою [121, с. 179]", започаткував світовий переворот [121, с. 188]. Висновок Лютера про дійсну й абсолютну первинність волі став спонукою для думки Ж. Марітена, який назвав реформатора "першим великим романтиком" [121, с. 189]. Філософ вважає, що лютеранство було не системою, розробленою Лютером, а вибухом індивідуальності Лютера, і зауважує, що те ж буде і в Руссо, називаючи такий підхід глибоко романтичним методом [117, с. 179].
Якщо Лютер своїм практичним висновком "гріх - непереборний" прочинив двері в літературу для великих грішників (Каїна, Іуди, Агасфера, Фауста), то Декарт наділив їх свободою волі й думки. Великий філософ і математик вважав, що розум, інтелект людини є аналогічний вищому (ангельському), перед яким усі таємниці матеріального світу лежать, мов на долоні [121, с. 224]. Дослідники відзначають у роздумах Декарта надзвичайну схожість психології помилок повсталого проти Бога ангела з психологією помилок людини. Суть цієї схожості в тому, що джерелом помилки й ангела, і людини є їхня вільна воля, яка полягає в тому, що індивід діє, не маючи достатньо знань про об'єкт дії. Крім того, і людина, і ангел не можуть протистояти злій волі [121, с. 207-208].
Ці ідеї стануть основоположними у творенні романтичного образу. Грішні ангели Мільтона, Байрона, Кольриджа стануть виразниками нових ідей бунту, світової скорботи, песимізму. Декарт вважав абсолютно безсумнівним судження "cogito ergo sum". Цей аргумент передбачає переконання в онтологічній перевазі раціонального над чуттєвим. "Нова філософія" Декарта зверталася до розуму й самосвідомості людини. Під впливом картезіанства у філософії виникла проблема взаємовідносин душі і тіла, емоційного й раціонального. Ці проблеми стають панівними у метафізиці X