Вы здесь

Жанрово-стильові особливості української історичної повісті 20 - 30-х років ХХ століття.

Автор: 
Разживін Віктор Миколайович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
3408U001221
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СПІВВІДНЕСЕННЯ ІСТОРИЧНИХ РЕАЛІЙ І ХУДОЖНІХ ВЕРСІЙ
Розвиток історичної думки в 20 – 30-х рр. ХХ ст. знайшов своє відображення у
варіативності авторської художньої версифікації подій минулого. Кожний із
авторів, виходячи з прийнятої концепції історії, будував свою художню версію,
надаючи співвідношенню між белетристикою та історичними фактами (історичний шар
за Д. Пешордою) власного специфічного статусу. Письменники означеного періоду,
на відміну від старшого покоління, мали міцнішу джерельну базу, яку значно
розширили наукові дослідження, викликані піднесенням національно-визвольного
руху початку минулого століття.
Історичні повістярі 20 – 30-х рр. ХХ ст., як радянські, так і
західноукраїнські, опиралися на досягнення сучасної їм історичної науки. Та все
ж міра опертя на зафіксований джерелами факт у белетристиці проявлялася
по-різному. Слід визнати, що авторів українських історичних повістей, створених
у цей час, відзначало скрупульозне й ретельне ставлення до першоджерел. У їхніх
творах надзвичайно важливе місце посідають документи, історична фактографія,
наукові дослідження зображуваного часу, авторські пошуки, відбір і осмислення
історичного матеріалу.
Тематично українська історична повість, у силу специфіки суспільних потреб того
часу, сконцентрована на двох періодах нашого минулого: княжі часи та часи
козаччини. Нечисленні винятки лише підтверджують загальну тенденцію. Оскільки
одна й та ж сама подія чи історична постать або ж історичний факт нерідко
породжували кілька художніх версій, які суттєво різнилися у співвідношенні
вигадки та домислу, вважаємо за доцільне в цьому розділі звернутися до
тематичної класифікації.
Події часів княжої доби не раз ставали об’єктом художньої інтерпретації в
західноукраїнській історичній повісті 20 – 30-х рр. ХХ ст. Про життя в
українських землях за часів давніх князів писали В. Бірчак, В.
Ґренджа-Донський, К. Гриневичева, Ф. Дудко, Б. Лепкий, А. Лотоцький, О.
Назарук, Ю. Опільський, І. Филипчак та ін. Висвітленню саме цього періоду з
життя України присвячені повісті Ю. Опільського „Іду на вас” (1918),
„Вовкулака” (1922), „Золотий лев” (1926), „Ідоли падуть”(1928). У центрі першої
з них одна з найгероїчніших постатей нашої минувшини – князь Святослав.
Письменник не показує всієї його військової діяльності. Він зупиняє свою увагу
лише на останньому поході князя в Болгарію, зображує також облогу військ
Святослава в Доростолі на Дунаї та смерть від рук печенігів.
Образ у художній версії письменника відповідає історіографічним традиціям,
започаткованіще літописами. М. Грушевський зазначав: „Святослав належить до
найбільш виразних і характеристичних фігур між давніми руськими князями. Се,
щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя –
правителя, голови держави зовсім сходить на другий плян перед воєвничим
ватажком. Се чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно
схарактеризований з сього боку в класичнім тексті нашої літописи: „Коли князь
Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати хоробрих вояків, бо й сам був
хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, ні
казана, не варив м’яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи
воловину, пік на гулях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу
опону, а в голові сідло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край,
сповіщав наперед: «іду на вас!»” [67, 458].
Відсутність достовірних джерел про діяльність Святослава сприяла однобокому
його зображенню лише як князя-вояка, позбавленого державницьких устремлінь.
Такий погляд був характерним для більшості українських та російських істориків,
зокрема на таких позиціях стояли М. Карамзін і М. Аркас. Певні сумніви щодо
висвітлення цього питання виникали ще в М. Грушевського. На його думку,
літописна промова Святослава, де розкриваються подальші плани князя стосовно
Болгарії, свідчить про наявність не лише військових руйнівних задумів, а й про
далекоглядні політичні перспективи. Дослідник жалкує, що через відсутність
фактичного матеріалу вони не мають виразного окреслення: „Фактів
характеристичних для Святославової політики маємо дуже мало, а літописна
традиція стала на становищі київських політиків, які осудили сі широкі ширяння
князя, що занедбував за ними близші київські інтереси” [67, 459].
Ю. Опільський, не відступаючи від історичних реалій, змалював князя хоробрим і
благородним воїном. У основі його військових походів лежать лицарська звитяга
та безкінечна жадоба слави. Автор підкреслює нерозуміння чи навіть неприйняття
народом мети походів Святослава, про що свідчать і літописні джерела. Особливо
яскраво ця розбіжність цілей проявляється у виступі представника полянських
громад старого Путяти: „Слухай, князю! У тебе щире, золоте, руське серце, а не
грецька їдь, ні варязький камінь. Тому і сам знаєш, що тобі не грозить у нас
судьба Ігоря. Ти не Ігор, а твоя дружина, це, по найбільшій часті, таки наші
діти та внуки. Це дає нам право бажати собі, щоб вони гинули для добра руської
землі, а не для твоєї лише слави. Ти на полюддя не ходиш, нам ніякого діла до
тебе, але наші діти гинуть з тобою, а їх вигодували ми. Не купили ми тебе, не
купив ти їх. У тебе твоє право, у нас наше” [146, 42]. Справедливим докором і
своєрідним лиховісним пророкуванням звучать його слова: „...Вкінці уважай, щоб,
шукаючи чужої землі, своєї не втратив” [146, 43].
Загалом таке трактування подій автором цілком відповідало здобуткам тогочасної
історичної науки. Однак, не зважаючи на це, авторська інтерпретація образу
князя пізніше не раз ставала об’єктом критичних з