Вы здесь

Демонологічний дискурс прози Валерія Шевчука

Автор: 
Карпова Ольга Петрівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U001449
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
РОМАНТИЧНИЙ ДИСКУРС ПРОЗИ В. ШЕВЧУКА:
ДЕМОНОЛОГІЯ ХУДОЖНЬОГО МАКРОКОСМУ

Властива сучасній світовій літературі інтелектуалізація художнього простору, що в українській літературній парадигмі актуалізується, зокрема, через необароко, не єдина напрямна її розвитку. Ще однією тенденцією, у межах якої генерується сьогодні художнє слово, є вже загальновизнана романтизація української художньо артикульованої думки. Обидві тенденції мають спільну генезу - їх об'єднує принцип "зміщення": чи то задля увиразнення змісту ідеї твору (апеляція передовсім до інтелекту читача), чи то задля інтенсифікації емоційного впливу на читача (апеляція до почуттів).
Валерій Шевчук - надзвичайно яскравий представник нечисленної плеяди сучасних українських письменників, якому вдалося синтезувати у своїй творчості інтелектуальне (філософічне) та романтичне начала і витворити унікальний художній світ, який існує в координатах загально-людського і національного. Специфіку романтичного у прозі цього прозаїка через призму досліджуваної теми ми і розглянемо у другому розділі.

2.1. Романтичні параметри творчості В. Шевчука

Упродовж своєї багатовікової історії людство виробило чимало так званих типів мислення, більшість з яких - принаймні, на рівні окремих індивідуальностей - побутують дотепер. Залежно від того, який саме тип мислення переважав у певну культурну епоху, й говоримо нині про добу бароко, добу романтизму тощо. Актуалізуючись на новому витку історії як відома кодова система, відроджена в оновленій якості (необароко, неоромантизм), вони зберігають свої питомі риси, які, однак, у новому історично-культурному контексті набувають інших форм репрезентації.
Романтичний тип мислення відомий ще з часів античності. У давній укра-їнській писемній культурі він знайшов свій вияв у знаменитому "Слові о полку Ігоревім". У часи Ренесансу та Бароко цей тип мислення утверджувався насамперед як дієвий засіб формування художньої картини світу. Типологічна близькість романтизму та бароко, яка на сьогодні вже доведена (див., зокрема, дослідження П. Михеди [35]), власне, і стала передумовою продуктивного засвоєння барокової художньої традиції, її тяглості і в часі романтизму, забезпечивши наступність цих культурних епох. Як стверджують сучасні літературознавці та культурологи (Т. Бовсунівська [5; 6], Т. Комаринець [25], А. Макаров [30; 31] та ін.), літературне бароко і романтизм мають цілу низку спільних рис. Їх, зокрема, споріднюють: динамізм творів; напруженість і драматизм зображуваних у них ситуацій; увага до внутрішнього світу особистості, відтворення напруги та гостроти її переживань; частота описів прозрінь, осяянь, інших форм спілкування з потойбіччям, прагнення до "ясності неясного"; широка амплітуда застосування образів-символів - психологічних, філософських, історико-філософських; потрактування фольклору як культури народу, його історії, національного буття; використання у художній практиці необмежених можливостей умовно-метафоричного ірраціонального за своєю природою пізнання світу і т.д.
Проте як окремий літературний напрям і метод романтизм сформувався вже у часи національного самоусвідомлення і самовираження, що в європейському масштабі виявилося у творенні національних держав. Двома основними "центрами тяжіння" романтизму стали нація, народ і людина, особистість. Інакше кажучи, провідними рисами романтизму є етноцентризм і антропоцентризм. "Романтичний антропоцентризм, - зазначає дослідниця Т. Бовсунівська, - природно поєднувався з етноцентризмом, тому романтична культура - завжди етнокультура" [7 , 11]. Вона виростає з народних джерел - бо передбачає використання й творче переосмислення глибинних пластів народної культурної спадщини - українського фольклору, міфології тощо, а також національної філософської думки (тобто має національно детерміновану генезу). Вона переймається духовними проблемами свого народу (тобто має національно окреслений зміст). Вона твориться для свого народу (згадаймо про романтичний месіанізм як головне завдання літератури, мистецтва та науки) - отже, є націєзорієнтована й у своєму призначенні.
З етноцентризмом пов'язані історизм, народність, піднесення національного на рівень сакрального, з антропоцентризмом - увага до особистості, особливо сильної, непересічної, індивідуалізм. Зупинимося на цих рисах докладніше, проаналізувавши специфіку їхнього прояву в прозі В. Шевчука.
Історизм і народність як характерологічні ознаки романтизму і як мистецькі принципи, становлення яких відбувається в межах романтичної культури, виникли не одномоментно. Посилене зацікавлення історією з'являється вже у добу Бароко: "Барокова історіографія і, зокрема, літописи Самовидця, Грабянки і Величка, як і численні компілятивні їх наслідування, відбивали, з одного боку, історичні уподобання сучасників, а з іншого - формували смак до історичного мислення. Вони якраз утвердили традицію особливої уваги української історичної думки до козацтва, його історії, поширюючи її на історію всього народу, тим самим підносячи і героїзуючи її" [35 , 89]. На тлі активізації інтересу до історії починає формуватися національна самосвідомість й усвідомлення себе суб'єктом історичного процесу.
Література доби романтизму як одна з найважливіших форм втілення національної самосвідомості і водночас потужний її каталізатор, разом з тогочасною історичною наукою бере участь у створенні національних міфів, що виступають способом національної самоідентифікації. Так постає "Історія русів", яка й слугувала ідеологічним опертям українського національного відродження. Поклавши в основу стрижневий зміст національної історії - козацьку минувшину, що героїзувала минуле народу, ця праця своєрідно продовжила традиції, започатковані ще фольклорними текстами та бароковими козацькими літописами.
Намагаючись відтворити минуле свого народу і на підставі цього вибудувати його історичну перспективу, романтики розглядають історію передовсім як історію духу, хоч відстежити її значно важче, ніж так