Вы здесь

Конституційно-правові норми: теорія та практика реалізації

Автор: 
Кінаш Богдан Степанович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U001536
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОНЯТТЯ ТА НАЙГОЛОВНІШІ ХАРАКТЕРИСТИКИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ НОРМ
2.1. Поняття та онтологічні основи конституційно-правових норм

Як вважає професор Геллінек, кожен постійний суспільний союз має потребу в утворенні, згідно з яким виражалась б його воля, обмежувалась сфера його діяльності, визначався статус членів союзу та їх взаємні стосунки. Таке утворення має назву конституція. Достатньо фактичного існування влади, яка підтримує єдність держави, що б ми мали перед собою мінімум конституції, необхідний для визнання держави існуючою. Як правило, культурні народи мають у своєму розпорядженні юридично закріплену конституцію, що складається з низки правоположень [149, с. 4].
Під впливом певних політичних процесів надзвичайно важливі для нашої держави й суспільства події, які мають всі підстави вважатися конститутивними віхами на шляху розбудови України як суверенної й незалежної, правової держави стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України [144] та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, утвердженого 1 грудня 1991 р. народом України, зумовили дійсне становлення української державності. Адже, як зазначав ще у 1900 р. М. Міхновський, самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнародних відносин [121, с. 392].
Водночас відомий український вчений Ю.І. Римаренко акцентував увагу на тому, що здобуття державної незалежності - не самоціль, а необхідна передумова і дійовий засіб побудови громадянського суспільства та правової держави, яка гарантувала б і реально забезпечувала права й цінності кожної особи [121, с. 26].
Але одним із найбільш значущих та знаменних досягнень українського суспільства, української держави та права в кінці ХХ ст. стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України [71], яка стала підсумком національно-політичного державного будівництва, правовим напрямом подальшого розвитку українського суспільства і держави, є перепусткою у світове міжнародне співтовариство. Після здобуття Україною незалежності політичний розвиток у країні дедалі більше стверджується на шляху парламентської демократії, а боротьба різноманітних політичних сил набуває політичних форм.
При цьому Основний Закон є надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Саме Конституція закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави.
Загальновідомо те, що конституція виражає волю й інтереси народу загалом або окремих соціальних верств (груп) суспільства та закріплює згідно з їх інтересами найважливіші основи суспільного ладу і державної організації відповідної країни. Отже, конституція є основним законом життя держави. З нею пов'язують ідеї конституціоналізму як політичної системи, які спираються на конституційні методи правління. Принципи конституціоналізму фіксуються в конституціях та інших конституційних актах, які посідають провідне місце у системі національних правових актів певної держави.
За своїм етимологічним значенням термін "конституція" походить від латинського слова "constitutio" і трактується як "устрій, будова, установлення, утвеpдження" [177, с. 550]. У Стаpодавньому Римi конституцiями називали окpемi акти, які видавали iмпеpатоpи. Сучасне pозумiння слова "Конституція" (конституцiя деpжави) беpе свiй початок iз пеpiоду змiни в Євpопi феодального ладу на буpжуазний (XVII-XVIII ст.) i кінцеве викpисталiзовується на початок ХХ ст. вже як сутнiсть основного закону деpжави.
У наукових колах зарубіжних вчених з цього питання існує власна оригінальна точка зору. Так, Джованні Сарторі, керівник кафедри гуманітарних наук Колумбійського університету стверджує те, що грецька назва того, що нині ми називаємо конституцією - politeia (яка перекладається також "республіка"), і латинський термін constitutio не має нічого спільного з тим, що ми називаємо конституцією. Якщо звернутися до середини XVII ст., до часів протекторату Кромвеля, то ми не зустрінемо згадування про конституцію. Часи Кромвеля - це часи, коли Англія була зайнята тим, що ми зараз називаємо створенням проекту конституції. Тоді такий документ називали договір, інструмент, угода і фундаментальний закон, але ніколи - "конституція". Термін "конституція" і похідний від нього "конституціоналізм" було впроваджено у XVIII ст. Він набув свого сучасного значення завдяки досвіду створення конституції в Америці [156, с. 187].
За формою конституція - завжди документ держави, тобто це правовий акт, основний закон країни, прийнятий парламентом, спеціальною конституційною асамблеєю, безпосередньо голосуванням [65, с. 19], що має державно обов'язкову, причому найвищу юридичну силу; тобто конституція знаходиться на першому місці в законодавстві країни і є головним джерелом національної системи права. А по суті і змісту конституція - звичайно, документ суспільства, і держави. Інакше кажучи, конституція - політичний документ. Головні питання її змісту - про владу, форми власності, положення особистості, апарат держави.
Отже, конституційно-правові норми є основними для діяльності державних органів, політичних партій та інших суспільних об'єднань, посадових осіб, громадян (підданих) цієї країни та іноземців які знаходяться на її території. Прийняття конституції зумовлено факторами соціально-економічного і політичного характеру. Конституція, насамперед її норми, відбивають, які форми власності й організації економічної діяльності існують у цьому суспільстві і яке відношення до них мають громадяни. Вони закріплюють основні правила поведінки людей у суспільстві і державі, їх найважливіші права, свободи й обов'язки. Саме вони фіксують можливу