Вы здесь

Правовий звичай у системі джерел конституційного права України.

Автор: 
Сав’як Олексій Вікторович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U002263
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2. Правовий звичай як джерело конституційного права України
2.1. Поняття конституційно-правового звичаю як джерела конституційного права України
Розвиток конституційного права на сучасному етапі характеризується розширенням кола суспільних відносин, які стають предметом регулювання цієї галузі права й збільшенням кількості суб'єктів конституційної правотворчості. Нині такими слід визнавати не тільки народ України, державу, територіальні громади та суб'єктів місцевого самоврядування, а й таких учасників конституційного процесу, як політичні партії та виборчі блоки, представлені у вищих органах державної влади.
На сьогодні суб'єкти конституційного правотворення прагнуть до пошуку нових форм нормативного втілення своєї волі. Зокрема, нині набувають актуальності проблеми визнання відповідної конституційно-правової сили за такими джерелами, як конституційні договори, конституційні прецеденти, у тому числі й рішення судів загальної юрисдикції з конституційних спорів, програмні політико-правові документи, конституційна доктрина й інших малодосліджених джерел конституційного права України.
Одним із таких малодосліджених, але перспективних джерел сучасного конституційного права України є правовий звичай (custom), який є однією з найбільш ранніх історичних форм існування права, похідною від загальних соціальних звичаїв.
Щодо розуміння категорії "звичай", то переважна більшість вітчизняних і зарубіжних філософів, істориків, правознавців, соціологів та інших представників наукової думки вбачають у звичаї соціально-культурний феномен регулювання суспільних відносин у доправовий період історії людства, відомий у науці ще як часи родоплемінних відносин.
Це підтверджують і найпоширеніші визначення категорії "звичай" у філософії, праві, соціології, політології та інших соціально-гуманітарних науках. Так, наприклад, Філософський енциклопедичний словник (К., 2006) тлумачить звичай як стереотипну форму соціальної регуляції поведінки людей, яка постійно відтворюється за певних обставин і служить засобом залучення людей до соціального і культурного досвіду та передачі його від покоління до покоління, регламентує відносини між людьми, підтримує згуртованість у різних спільнотах. Юридична енциклопедія визначає звичай, як соціальну норму, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування упродовж тривалого часу [243, с. 568].
Детермінація правового звичаю як джерела права ускладнюється тим, що правовий звичай містить у своїй назві парадигму, яка передбачає узгодження різнопрядкових категорій "право" і "звичай". Адже правові норми не належать до звичаю, оскільки право санкціонується і підтримується державною владою, а звичай охоплює лише такі дії, які відтворюються людьми стихійно. Натомість цивілізаційна історія права свідчить, що саме правовий звичай став первинною формою існування та дієвості права. Його виникнення символізувало започаткування процесів виокремлення права з системи соціальних звичаїв.
З огляду на це можна зробити висновок, що правовий звичай є одним із найбільш давніх і, водночас найбільш парадоксальних джерел права. Теоретичні погляди на сутність і зміст правового звичаю та його призначення у системі джерел права почали формуватись задовго до формування конституціоналізму та прийняття перших конституцій і конституційних актів у Європі та Північній Америці в період буржуазно-демократичних революцій і війн за незалежність у кінці XVIII - на початку XIX ст. Винятком може бути хіба що досвід еволюціонування британського конституціоналізму, який, власне, й став продуктом дієвості правових звичаїв у регулюванні новонароджуваних конституційно-правових відносин.
Під впливом філософсько-правових досліджень проблем звичаєвого права, що здійснювались у XVIII-XIX ст. українськими і зарубіжними мислителями та світового, і насамперед європейського історичного досвіду застосування звичаю для регулювання конституційно-правових відносин, з часом були сформовані існуючі донині основні уявлення про правовий звичай, як джерело національного конституційного права. Зокрема, проблеми звичаєвого права у дорадянський період і період національно-визвольних змагань 1917-1919 рр. активно досліджували такі українські вчені, як: В. Б. Антонович, С. Г. Гмеліна, М. В. Гримич, П. С. Єфіменко, О. Я. Єфіменко, М. В. Калачов, Б. О. Кістяківський, О. Ф. Кістяківський, О. І. Левицький, І. І. Лепехіна, М. М. Любощинський, П. О. Матвєєв, П. А. Мулов, М. М. Павлов-Сільванський, С. В. Пахман, Д. Я. Самоквасов, П. І. Сумароков, В. В. Тарнавський, К. Ф. Чепурний, І. Ю. Черкаський, П. П. Чубинський та інші правознавці, імена й наукові здобутки яких стали відомі широкому колу сучасних правознавців тільки в роки незалежності України. За радянської доби праці цих учених, у тому числі й у галузі звичаєвого права України, були маловідомими, оскільки дисонували з положеннями марксистсько-ленінського вчення про державу та право.
На жаль, погляди сучасних українських учених-правознавців про призначення правового звичаю у системі конституційно-правового регулювання та системі джерел сучасного конституційного права України здебільшого обумовлені малодослідженістю правового звичаю у загальній теорії права та привнесеною інерцією скептичного ставлення радянської державно-правової доктрини до потенціалу цього виду джерел права. Так, у більшості сучасних підручників і навчальних посібників з конституційного права України відсутні будь-які згадки про конституційно-правовий звичай [232, с. 35-50], або ж відтворюються положення радянської державно-правової доктрини про недоцільність застосування правового звичаю для регулювання конституційно-правових відносин [153, с. 53].
Нині продовжує зберігати свою актуальність твердження відомого французького вченого-компаративіста Р. Давіда, який писав: "Говорячи по правді, вивчення звичаю ніколи не було здійснено належним чином, оскільки наука в минулому надавала пріоритетне значення рим