Вы здесь

Інститут Президента у Франції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика.

Автор: 
Волощук Оксана Троянівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U002488
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЮРИДИЧНЕ І ФАКТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ПРЕЗИДЕНТІВ
ФРАНЦІЇ, РОСІЇ ТА УКРАЇНИ:
ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

У науці конституційного права існує підхід, за яким дослідження інституту Президента не обмежується звичайним його описом, навіть систематизацією, розкриттям змісту складових його норм (хоча це надзвичайно важливе, важке і величезне наукове завдання). Визнається за доцільне дати оцінку юридичного та фактичного його місця у державному механізмі (і їх співвідношення), в тому числі у контексті функціонування цього інституту в досліджуваних державах [209, с. 60-94]. Справедливо вважається, що при такому підході дослідження має дати відповіді на питання не тільки про зафіксовані конституційними нормами форми взаємодії Президента та інших центральних органів, але і про реальне співвідношення конституційної моделі з регламентацією поточним законодавством, підзаконними актами, традиціями, сталими нормами державно-правової практики. "Правове дослідження становища президента в системі влади, - пише В.М.Суворов, - корисно не обмежувати формально-юридичним підходом (пояснюючи його тільки виходячи із самих конституційних норм йому присвячених, не виходячи за їх межі), а є сенс базувати на вже вироблених політико-правових конституціях, які відбивають світовий досвід президентства" [289, с. 72]. При цьому підкреслимо, що такий підхід не виключає наукового аналізу конституційних норм (на наш погляд, робить його більш обґрунтованим), але в єдності з оцінкою фактичних політичних відносин і виробленими державознавством науковими конструкціями і підходами. Природно, що у межах конституційного права пріоритет надається нормам Конституції, тлумачення яких проводиться зі урахуванням політичної практики.

2.1. Порядок обрання та вступу на посаду

Авторитетна у науковому світі Оксфордська енциклопедія визначає вибори (elections) як політичний вибір керівників і посадових осіб шляхом голосування [218, с. 47]. Сучасній науці конституційного права та державно-правовій практиці відомі два основних способи обрання глави республіканської держави: шляхом прямого народного голосування або за допомогою представників. Кожен із цих способів має своїх прихильників і опонентів у науці. Так, на думку захисників прямого способу обрання Президента, дана процедура зв'язує його з народом більш тісно, ніж обрання законодавчим органом держави (ФРН, Туреччина) чи непряме обрання (у США, наприклад, населення спочатку обирає колегію виборщиків), але відмінність усе ж не має вельми принципового характеру з погляду демократизму. "Головне полягає в тому, - пише російський вчений М.В.Баглай, - що шляхом загальних виборів Президент одержує мандат безпосередньо від народу, що дозволяє йому поводитися більш незалежно стосовно Парламенту" [17, с. 338]. Відомий французький учений Ф.Ардан також стверджує, що метою проведення виборів Президента загальним голосуванням "було надання володареві вищої влади легітимності та додаткового авторитету" [13, с. 48-49]. На думку ж Ж.-П.Жаккє, порядок обрання Глави держави народом посилює його легітимність, і легітимність Президента більш висока, ніж легітимність Парламенту: "Президент обраний усією нацією, тоді як парламентарії, хоча й у своїй сукупності вони теоретично представляють націю, є обранцями тільки департаментів. Легітимність Президента, отже, більш висока" [72, с. 261]. Можна стверджувати, що серед вітчизняних фахівців немає суттєвих розходжень в обґрунтуванні способу обрання глави держави. У першу чергу такі вчені, як Ф.Г.Бурчак, Н.Р.Нижник, В.Ф.Погорілко, М.І.Ставнійчук, Ю.М.Тодика, В.М.Шаповал вважають, що у президентських і напівпрезидентських республіках Президент має обиратися безпосередньо народом, тобто, корпусом виборців, і цим отримати від них власний мандат на керівництво державними справами. Зокрема, В.Ф.Погорілко вважав, що хоча і Президент, і Парламент обираються народом, усе ж однаковим їхній правовий статус не може бути ні в якому разі. Адже призначення названих органів у державному механізмі, а також їхні функції далеко не рівнозначні. Однією з основних функцій Парламенту є законотворення, що і зумовлює відповідну ієрархію Парламенту і Президента. На жаль, нарікав дослідник, "в практиці суспільних відносин президентські структури фактично ігнорують відмінність мети, що ставиться обранням Парламенту і Президента, обстоюючи ідею рівності обох суб'єктів, а то й переваги Президента" [239, с. 317].
Із проведеного тут аналізу поглядів учених на спосіб обрання президентів Франції, Росії та України випливає, що теоретичне положення науки конституційного права про більшу демократичність і вищу легітимність прямого способу обрання Президента в цілому знаходить своє підтвердження й обґрунтування в юридичній науці. Але при цьому потрібно взяти до уваги міркування відомого вченого-політолога Джованні Сарторі, який пише: "...Від учених очікують і вимагають дати слушну пораду, незалежно від того, звертають потім на дану пораду увагу чи ні. Але ось у чому полягає проблема: чи можуть сучасні вчені дати справді слушну пораду? Правда полягає в тому, що... більшість їхніх поточних порад є недосконалими та неправильними", оскільки їхній вплив не можна точно передбачити [265, с. 28-29]. Попри всі ці застереження прослідковується загальна тенденція у сучасному світі: залежність способу президентських виборів від форми державного правління, від рівня розвитку демократії в тій чи іншій країні. Зокрема, всенародне обрання Президента притаманне країнам зі змішаною формою правління, включаючи Францію, Росію та Україну.
Вибори Президента - найбільш значуща подія у політичному житті і Франції, і Росії, й України. Адже, як зазначається в літературі, період президентських виборів найбільш точно відбиває головні проблеми держави, обличчя політичних партій, економічну і політичну спрямованість регіонів, а також з'ясовує настрої мас