Вы здесь

Основоположні принципи філософії історії в творчості Августина Блаженного.

Автор: 
Поцюрко Олег Юрійович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003036
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Формування засад філософії історії в античній і середньовічній філософській думці
2.1. Принцип історизму в античній і середньовічній філософській думці
Середньовічна історіографія трактувала Боже царство римської церкви як мету людського розвитку, в якій історія всіх народів розгорталася в єдиному процесі. В історичній послідовності існування народів у часі середньовіччя бачило постійне наближення до цієї загальної мети. Звідси випливало, що історична наука, яка розглядала долі народів крізь призму Божої християнської держави, взяла на своє озброєння поняття розвитку. Тому виклад прогресивного розвитку держави божої фактично і складав зміст середньовічної філософії історії.
До виникнення християнства як світової релігії існували лише локальні історії, історії окремих людських суспільств, що не відтворювали цілісного історичного розвитку людства. Події трактувалися так, ніби вони відбувалися на тлі вічного спокою, вічного божественного порядку, який людина могла порушити, від якого могла ухилитися та розвиток у якому був би рівноцінним богохульству.
Усі древні культури знали ідею колового руху в середині незмінної вічності і тому в своїй основі були неісторичними. Історія в сучасному її розумінні бере початок в юдео-християнській концепції людини як образу Бога, Творця Всесвіту. У християнстві процес суб'єктивації завершується, первинний розрив "Я" і "не?Я" зникає. У людську свідомість рівноправно закорінюються світ і людина. У християнському віровченні міститься ідея про походження всіх людей від єдиного предка та про їх спільну долю, яку заповів їм Бог. Історія постає як поступальний рух, як оптимальний розвиток, що його людство долає від гріхопадіння до спасіння. Однак предметом історії ще не є власне людина - ним було духовне здоров'я людської душі, її очищення і постання перед Богом.
Без сумніву, погляд на історію як на універсальний процес був закладений християнством. Античність не знала історії як такої, хіба що історію як "випадок", гіпертрофований модус мікроісторії. Це відбувалося з таких причин. Насамперед світ античної людини не мав перспективи тієї нескінченності, яка вабила і лякала християнина. Античність намагалася обмежити нескіченність. Не випадково ідеальними фігурами для античності були куля та сфера. Світ грека й античності ? це тілесний світ "ближчого", яке не дає змоги дивитися універсально-історично, а лише з погляду "мікроісторії".
На додаток, ми не можемо виявити в античності (хіба що в пізньоримський період, який вже знаходився під впливом християнства) ідею людства взагалі та ідею його осмисленості зокрема, що також є суттєвою рисою універсально-історичного погляду. Стосовно античності можна сказати, що мікро історія, яку вибудував, наприклад, Плутарх, котрий у своїх життєписах наводить визначення лише про "близьке", є доволі обмеженою. У цьому аспекті те світовідчуття, яке прийшло з християнством, дало змогу побачити нескінченність.
Середньовічна парадигма божественного промислу сформувалася на основі всього попереднього здобутку історіософської думки. У рамках міфоепічної схеми ідея божественного промислу на протоісторіософському рівні характеризується міфологічним фаталізмом, який виключав будь-яке розуміння передвизначеності подій та свободу волі людини, що яскраво демонструє сюжетна лінія шумеро-вавилонської міфології. Осмислення історії на філософському рівні, особливо в еллінську епоху, пов'язане з виникненням і розвитком інтересу до життя окремої особистості, що вносить суттєву корективу у фаталістичну картину світу ? в них з'являється формула узгоджування волі людини з божественною волею. Історичні твори Полібія і Посідонія це підтверджують. Героїчні особистості (Ганнібал, Сціпіон) у Полібія чи Мудреці у Посідонія вже перестали бути сліпими та байдужими виконавцями божественного плану, тобто раціонально осмисливши повеління долі, вони тепер можуть узгоджувати свої бажання з собою.
Також ми простежуємо ще більше обмеження філософами та істориками античності детермінізму ? людина починає відігравати вже більш значущу роль, маючи право на той чи інший вчинок, котрий вона може здійснювати чи не здійснювати залежно від своєї моральної волі. Ще далі пішов Корнелій Таціт, котрий у своїй шостій книзі "Анналів" розвиває ідею про природні причини історичних подій і їх залежність від розуміння та моралі римлян. У такий спосіб Таціт розвинув традицію, започатковану ще Фукідідом.
Світовідчуття християнина, а потім "правонаступника" європейської ментальності, розірвало замкнений горизонт античної людини ідеєю останнього Страшного Суду. Ця ідея екзистенційно продовжує майбутнє в "майбутнє майбутнього", у вічне і трансцендентно пов'язане з теперішнім майбутнє. "Майбутнє майбутнього" ? це позачасовість остаточного визначення. Земне існування людини і людського роду взагалі набуває сенсу лише з закінченням часу. Проте ніщо земне не могло гарантувати спасіння. Прагнення до закінчення часу й очікування другого приходу Христа створило особливу розірваність замкнутого горизонту "ближчого" елліністичного світу. Схожу розірваність та екзистенційну спрямованість можна виявити у неоплатоніків. Проте в них немає персоніфікованої фігури Бога, яка укріплювала і передвизначала мету та перебіг світової історії. У неоплатонізмі немає сутнісних компонентів, які формують універсально-історичний горизонт, тут відсутня загальна універсальна історія. Можна говорити лише про спробу розриву горизонту "ближчого", що відображало екзистенційну потребу в новому вимірі, який було сформованио у християнстві. "Якщо світ грецької філософії та поезії ? це "космос", тобто симетрична і законослухняна просторова структура, то світ Біблії ? це "олам" (вихідне значення слова "olam" ? "приховане", "заповідане", звідси ? "древність", первинний прачас, але також "майбутнє", дві темні безодні часу позаду і спереду людини. Отже, це слово означає "вічність", але не в сенсі непорушної виокремленості з часу, а в сенсі сукупності й повноти часу. Точніше к