Вы здесь

Польська повоєнна проза пограниччя: ідентичність, часопростір, катастрофізм

Автор: 
Довжок Тетяна Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003166
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Р О З Д І Л 2
ДИСКУРС ІНШОГО У ПРОЗІ ПОГРАНИЧЧЯ
2.1. Категорія Іншого як теоретична проблема.
2.1.1. “Межа, - писав М. Бахтін, - це зона, де відбувається найбільш напружене
і продуктивне життя культури” [8;177]. Поліетнічне пограниччя – універсальна
модель такої межі, що втілює, за С.Ульяшем, ідею багатоголосся, найповніше
реалізує “діалогічний характер буття, який полягає у постійному взаємообміні
різних точок зору” [399;15]. Пограниччя постає перед нами як своєрідний
мікровимір світової поліфонії, адже “діалогічні межі перетинають усе поле
живого людського мислення” [8;316], проходять навіть на рівні окремого слова,
висловлювання, “слово (взагалі будь-який знак) міжіндивідуальне. Все
висловлене, виражене перебуває поза “душею” мовця, не належить йому” [8;317].
Ми живемо у світі “чужих слів” які складають інтегральну частину нашого
індивідуального Я, одночасно вказуючи на вихід цього Я поза власні межі. “Чуже
слово”, - як стверджує М. Бахтін, - завжди належить Іншому” [8; 310-323].
Міркування видатного вченого підводять до думки про те, що життя на межах є
універсальною формою людського існування. Наше Я завжди межує з Іншим,
ідентифікується та пізнає себе лише у відношенні до нього: “Я пізнаю себе і
стаю самим собою лише розкриваючи себе для іншого, через іншого і за допомогою
іншого” [6; 329], - писав учений. У призмі такого всеохоплюючого діалогізму
постає образ людини, поділеної на безкінечне число внутрішніх територій, кожна
з яких у свою чергу потенційно є пограниччям: “Людина не має внутрішньої
суверенної території, вона вся і завжди на межі, зазираючи всередину себе, вона
дивиться в очі іншому, або ж очима іншого” [6;329]. Тож поняття пограниччя
виражається лише через категорію Іншого і без неї втрачає сенс.
М. Бахтін застосовує подібне розуміння процесів буття та самоусвідомлення не
лише до окремої людини, а й до культури загалом. Аналогічно до моделі людських
взаємин, одна культура в очах іншої відкривається повніше і глибше, тому
потребує зустрічі з нею, аби в її дзеркалі краще розгледіти саму себе. Поле
культури перетинає не єдина межа: меж багато, і вони розкреслюють її поле, як
ізоглоси на лінгвістичній карті [102;28]. Культура не має “внутрішньої
території”: “Вона вся розміщена на межах, межі проходять усюди, крізь кожен її
момент, систематична єдність культури переходить в атоми культурного життя, як
сонце, відбиваючись в кожній його краплині” [8;177].
Отже, кожна людина, як і створювана нею культура, існує лише у своєму звертанні
до Іншого, а тому й морально-етичні цінності, сформовані у просторі
поліетнічного пограниччя, де Інший - носій національної, культурної, релігійної
відмінності є необхідною складовою буття, набувають універсального
загальнолюдського змісту.
2.1.2. Початок ХХ ст. приносить заперечення об’єктивістської парадигми
розуміння дійсності (неоідеалізм, феноменологія, естетизм), а після катастрофи
Другої світової війни, коли виникають сумніви у довершеності й самодостатності
людського суб’єкта після скоєних злочинів, – кризу індивідуалістичної
філософії, що виросла на базі ніцшеанізму. Виникають філософські вчення зі
значним етичним ухилом, які вводять категорії відповідальності,
взаєморозуміння, Іншого, зустрічі, діалогу. Відмова від субстанціональності,
характерна для філософії Новітнього часу, особливого виразу набула в
філософській антропології, на грунті якої нівелюється розуміння людини як
самодостатнього і завершеного буття-в-собі, людська індивідуальність постає як
нескінченно-непізнавана, не замкнута на своїй особистісності, на власному
егоїзмі, а така, що пізнає і пізнається лише через відкритість у напрямку
Іншого, вступаючи у живий діалог зі світом (пор. М. Бубер “Проблема людини”
(1948) [18]).
Важливою причиною зміни погляду на людину та її буття стала не лише
демонстрація найпотворніших виявів людської сутності за часів війни, але й
зростаюче “усамітнення людини” (за М. Бубером) – бездомність людини у світі
людей - в надінформативному, урбаністичному просторі, що виростає перед нею,
неначе демон, яким вже несила керувати, діалог з Іншим перетворюється на
розпачливий монолог, спрямований на річ, а людина - на предмет уніфікації в
ієрархії матеріального світу. Тому сучасна антропософія не запитує про те, ким
є людина у нескінченності, а про те, ким вона є, що їй так важко знайти шлях до
іншої людини, що серед маси інших вона почуває себе самотньою, що світ, в якому
живе і який частково створює, поволі стає світом речей, які панують над нею
[347;44]. Це питання перебуває в центрі уваги екзистенціалізму, феноменології,
філософії діалогу. Кожне з вчень у різний спосіб трактує причини людської
самотності та шукає шляхів її подолання.
Для екзистенціалістів сутністю існування є вічне становлення, тому людина – це
не що інше як “буття-тут-тепер”, “проект, що переживається суб’єктивно”
[99;323]. Вічно незавершена, вона “існує лише настільки, наскільки себе
здійснює” [99;333], і в цій невпинній реалізації їй не обійтися без Іншого:
“Аби пізнати якусь істину про себе самого, я мушу пройти через іншого. Інший
необхідний для мого існування, так само, як і для мого самопізнання. Таким
чином відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсуб’єктивністю”
[99;335-336], - стверджує Ж.-П. Сартр. У зв’язку з цим виникають ключові
поняття екзистенціалізму – категорії вибору і відповідальності, які породжують
своєрідну приреченість Я на Іншого, невідступну залежність і “тривогу” [99;326]
за нього у своєму бутті. І лише в цій універсальній відповідальності
відбувається самоусвідомлення Я як суб’єкта: “Ким