Вы здесь

Українська "жіноча" проза 90-х років ХХ-го - початку ХХІ ст.: жанрові й наративні моделі та лінгвопоетика.

Автор: 
Рижкова Галина-Параска Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003269
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ТИПОЛОГІЯ ЖАНРІВ ТА ЖАНРОВИХ ФОРМ,
ВЛАСТИВИХ "ЖІНОЧІЙ" ПРОЗІ
2.1 Дискурсивні моделі втілення жанрових форм "жіночої" прози
в 1990-2000-х рр.
Одним з найбільш активних чинників сучасного літературного процесу є постмодерністський дискурс, тобто такий, для якого, як вказує О. Богачова у статті "Специфіка постмодерного дискурсу в постколоніальному контексті", властивою є модель "кінця стилю" [18, с. 196]. Для сучасної української літератури постмодернізм не є оригінальним напрямом, це скоріше стильова манера, "засіб відчуження" [110, с. 40], за зауваженням Л. Лавринович (у статті "Сучасний український постомодернізм - напрям? метод? стиль?"), від застиглої традиції радянської літератури з її соцреалістичною методологією, а також, до певної міри, від народницької традиції, що властива саме національній літературі.
Для постомодерністського твору найбільш значущою є дефініція Н. та П. Білоусів художнього твору Н. та П. Білоусів як відкритої естетичної системи, яка "остаточно завершується тільки при адекватній рецепції тексту читачем" [15, с. 6]. Серед знакових для постмодернізму рис Р. Семків називає маркери "гри без правил" та "іронії випадковості" [180, c. 6]: "Правилом" постмодерної гри є постійна флуктуація, мерехтіння, одночасне перебування в грі і поза нею, в іншій грі" [180, c. 7]. Філософічною основою постмодернізму є теорія П. Бодріяра з його концепціією симулякру, "котрий є "саморефентним знаком", тобто означає лише сам себе безвідносно до дійсності" [180, с. 9].
У. Еко в "Замітках на полях "Імені рожі" вказує на циклічність конструктів "модернізм (сучасне мистецтво) - постмодернізм (мистецький напрям кризи)". "У цьому сенсі, - підкреслює італійський дослідник і письменник, - правомірною є фраза про те, що в кожної епохи є свій власний постмодернізм, так само як у кожної епохи є свій власний маньєризм... Можливо, кожна епоха в свій час підходить до порогу кризи..." [228, c. 636]. Отже, хронологічно бачимо немовби два постмодернізми - в синхронії та діахронії.
У синхронії постмодернізм - це реакція на модернізм, на авангардизм як суму прийомів літературно-естетичної системи, що виникла в кінці ХІХ ст. під назвою декадансу, й такі напрями художнього стилю, як символізм, імпресіонізм, експресіонізм, супрематизм, сюрреалізм, футуризм і ще кілька подібних же стильових систем межі ХІХ-ХХ ст. та першої половини ХХ ст., що домінують у літературі, несучи в собі зерна майбутньої кризи.
У діахронії постмодернізм - це, в межах теорії М. Бахтіна про поліфонізм літератури, - метод, який є реакцією на законсервовану систему прийомів. Теорія роману М. Бахтіна, а також інших дослідників, базується на думці, що роман - це текст з відчутними елементами відштовхування від інших жанрів, їх пародіювання. І найбільш типовий приклад цього - "Дон-Кіхот" М. Сервантеса: "Роман пародіює інші жанри (саме як жанри), викриває сталість їх форм і мови, витісняє один жанр іншим, вводить їх у свою власну конструкцію, переосмисляючи і переакцентовуючи їх" [9, c. 449].
Якщо кожна епоха має свою провідну систему, - для середньовіччя це християнський та героїчний епос, для епохи Відродження - ренесансний реалізм, для ХІХ ст. - реалізм критичний, для ХХ ст. - модернізм на Заході та соціалістичний реалізм в СРСР, то ця схема повинна продукувати й певні кризові моменти: середньовічний художній метод породжує "здрібнені" епоси - звіриний епос, рицарський роман, роман-подорож та ін., а ренесансне мистецтво "вироджується" в маньєризм та бароко.
Але в той же час, згідно з законами діалектики Гегеля, дегенерація, криза - це поштовх до пошуку нових художніх форм. Тому бароко - це й ознака кризи ренесансного гуманізму, і принципово новий метод, що в умовах України ще й виступав як замінник епохи Відродження, а просвітницький реалізм є показником кризи гуманізму і в той же час принципово новим методом. Тобто бачимо типову спіраль Гегеля, коли заперечення є результатом заперечення заперечення, а, отже, відштовхування від вироджуваного методу генерує новий метод з елементами того стилю, який заперечується.
У цій моделі постмодернізм - це явище "після модернізму", а також система прийомів, яка враховує поетику модернізму, переводить її на новий рівень. Тобто маємо одночасне відштовхування від модернізму внаслідок його вичерпання як методу й творення нового методу, котрий має свої характерні особливості. Що ж це за особливості, якщо розглядати постмодернізм як систему певних достатньо чітко виражених прийомів відображення дійсності?
Виділимо на основі аналізу цілого ряду джерел такі з них:
- зображення світу як абсурдного, позбавленого усілякого сенсу: "Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв"язків, втрату моральних орієнтирів у суспільстві" [141, с. 122], - на що вказує вказує О. Ніколенко в статті "Постмодернізм";
- відштовхування від попередньої епохи розвитку людства, у якій віра в соціальний, духовний та науковий прогрес вичерпала себе, породила свою протилежність - відчуття циклічності історії, її "топтання на місці": постмодернізм, наголошує Д. Затонський, є "симптомом краху попереднього світу й одночасно - найнижчою позначкою на шкалі ідеологічних штормів та штилів після дев'ятого валу" [74, с. 9];
- використання надбань людства попередніх епох: "Постмодернізм, - пише В. Гладишев, - мертвий без того самого минулого, яке він мусить будь-що спростувати" [48, c. 12].
Тобто маємо кілька ключових ознак постмодернізму, які можна охарактеризувати як принциповий вибір між циклічністю розвитку цивілізації попри її поступальний розвиток: постмодернізм має символом кільце, а не спіраль, його світ абсурдний, а не внутрішньо вмотивований. Постмодернізм відштовхується від попередньої історії людства та його культури, але одночасно і вбирає її смисли. Символічно це можна назвати "запереченням/притягуванням", прагненням, як зауважує В. Пахаренко, "увібрати, поєднати, взаємодоповнити істини (часом протилежні) багатьох людей, націй,