Вы здесь

Особливості клініки, перебігу і лікування стабільної стенокардії у хворих з супутнім хронічним гломерулонефритом

Автор: 
Туманова Світлана Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U003800
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Характеристика обстежених хворих
Під спостереженням перебували 77 (10,9%) хворих на СН з супутнім ХГН, серед
яких було 52 (67,5%) чоловіка і 25 (32,4%) жінок віком від 28 до 55 років, що
знаходилися у відділенні невідкладної кардіології і нефрологічному відділенні
Донецького обласного клінічного територіального об'єднання протягом останніх
4-х років.
Було проаналізовано 703 історії хвороби стаціонарного хворого на СН (ФК I-III).
У 223 (31,7%) стан оцінювали проспективно, а у 480 (68,3%) – ретроспективно за
даними архівного матеріалу.
Критеріями включення до дослідження служили: наявність верифікованої СН 1-3
функціонального класу за класифікацією NYHA (США), безболісна ішемія міокарду,
синусний ритм, наявність ХГН без нефротичного рівня протеїнурії, ренопаренхимна
АГ 1–2 стадії, збережена функція нирок. До дослідження включали пацієнтів з
мінімальною або помірною втратою білка і тільки морфологічні варіанти ХГН і
клінічні ситуації, що зазвичай не потребують патогенетичної терапії
глюкокортикоїдними гормонами, імунодепресантами і антикоагулянтами.
До дослідження не включали пацієнтів з нестабільною стенокардією, інфарктом
міокарду давністю до 6 місяців, прогресуючою стенокардією, стабільною
стенокардією 4 функціонального класу, хронічною післяінфарктною аневризмою,
наявністю тромбів в порожнинах серця, дисекцією аневризми аорти, ХСН 3 ступеню,
АГ 3 стадії, ХНН, фібриляцією передсердь, шлуночковою екстрасистолією IIв–IV
класу за Lown-Wolf (1976 р.), нефротичним синдромом, вторинним амілоїдозом
нирок, бактеріальними запальними захворюваннями сечостатевої системи,
вродженими вадами нирок, цукровим діабетом, системними захворюваннями сполучної
тканини, захворюваннями печінки з синдромом цитолізу, органічними та
функціональними змінами з боку щитоподібної залози, станами і захворюваннями,
що перешкоджають проведенню навантажувальних проб. У дослідження не включали
також пацієнтів після реваскуляризуючих операцій на коронарних судинах, з
імплантованим штучним водієм ритму або кардіовертером-дефібрилятором.
На рисунку 2.1 наведений дизайн дослідження, з якого випливає, що після стадії
відбору пацієнтів до дослідження, формували групи спостереження за принципом
максимальної однотипності. Після розподілу хворих на дві групи, виконання
вихідного клінінко-лабораторного обстеження, хворим 1-ї групи проводили пробний
10 хвилинний сеанс ІНБГТ для встановлення індивідуальної переносності гіпоксії.
При наявності запаморочення, задишки, гіпергідрозу, появі тахікардії >100 за
хвилину, збільшення або зниження АТ на 30 мм рт.ст. і більше, вважали, що у
пацієнта існує індивідуальна не переносність гіпоксії. Такі хворі не включалися
до дослідження. При задовільній переносності пробного сеансу гіпокситерапії,
хворих надалі включали до дослідження і проводили добирання медикаментозної
програми СН. У кількох пацієнтів при проведенні першого сеансу гіпокситерапії
виникала транзиторна тахікардія до 100 за хвилину. Таких хворих включали до
дослідження, але вони отримували «полегшений» режим ІНБГТ з 13% насиченням
киснем дихальної суміші. При добрій переносності гіпоксії проводили стандартні
сеанси ІНБГТ з 11% концентрацією кисню в газовій суміші. В цілому, у нашому
дослідженні були відсутні хворі з непереносністю гіпоксії.
До 1-ї групи включено 47 (61,0%) пацієнтів (31 чоловік і 16 жінок) віком
45,3±2,1 років, які надалі одержували планову терапію СН – один з БАБ
(метопролол, небіволол, карведілол, бісопролол), при недостатньому
антиангінальному ефекті додавали івабрадін.
Рис.2.1. Розподіл хворих на групи спостереження
Третім компонентом терапії був один з БКК (амлодипін, лацидипін, лерканидипін,
верапаміл або ділтіазем) і/або нітрати (ізосорбіда-5 мононітрат або ізосорбіда
дінітрат). Усі пацієнти мали таблетовані або інгаляційні короткодіючі форми
нітратів для застосування їх при нападі стенокардії.
До комплексу лікування обов’язково включали статини (ловастатин, симвастатин,
аторвастатин, розувастатин), дози яких підбирали індивідуально в залежності від
показників ліпідограми.
Хворі отримували діпіридамол для покращення ниркової мікроциркуляції у вигляді
монотерапії 75 мг/добу або в комбінації з аспірином – 75 мг/добу.
Крім того, пацієнти отримували іАПФ, за показаннями – діуретики (частіше
тіазидні) як компонент лікування гіпертензивного синдрому, ХСН або набрякового
синдрому. Хворим 1-ої групи додатково проводили щоденні сеанси ІНБГТ протягом 1
місяця.
До 2-ої групи увійшли 30(39%) пацієнтів (21 чоловік і 9 жінок) віком 43,1±3,4
років, яким призначали лише медикаментозну терапію СН.
Як свідчать дані таблиці 2.1 групи хворих не розрізнялися за віком (t=0,5,
p=0,4), статтю (ч2=0,1, р=0,9), тривалістю СН (t=1,7, p=0,1), функціональним
класом стенокардії (ч2=2,2, р=0,3), наявністю в анамнезі інфаркту міокарда і
його варіантом (з Q або без Q) (ч2=0,1, р=0,9), стадією ХСН (ч2=1,7, р=0,4),
середньою тривалістю ХГН (t=0,3, р=0,6), варіантом ХГН (ч2=0,2, р=0,8),
частотою АГ і її стадією (ч2=0,2, р=0,6). В 1-ій групі ХГН випереджував
розвиток СН на 0,9 року, а в 2-ій – на 0,1 року.
На рисунку 2.2 наведено розподіл хворих за віком. Статистично значущих
відмінностей між групами хворих не встановлено (ч2=1,2, р=0,5).
Таблиця 2.2 містить інформацію щодо середнього віку хворих різної статі.
Виявилося, що чоловіки в обох групах були молодшими за жінок. Статеві
відмінності становили в середньому в 1-ій групі – 10 років, а в 2-ій – 7,7
років.
Таблиця 2.1
Характеристика хворих і особливостей перебігу СН і ХГН
Показники
Групи хворих
1-а (n=47)
2-а (n=30)
Середній вік хворих, (M±m, роки)
4