Вы здесь

"Екзистенціалістські мотиви в романістиці Івана Багряного"

Автор: 
Романова Ірина Василівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
3408U004190
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
СТАНОВЛЕННЯ І. БАГРЯНОГО-РОМАНІСТА: ПОШУК ІДЕЙНО-ХУДОЖНІХ ОРІЄНТИРІВ
2. 1. Романи І. Багряного “Скелька” та “Тигролови” в контексті ідейних
тенденцій української літератури першої половини ХХ століття
Процес творчого становлення І. Багряного припав на середину 20-х рр.
ХХ століття, коли він дебютував як поет із збіркою “До меж заказаних” (1927).
Прагнення віднайти себе та розкрити свій потенціал стимулювало митця звернутися
до іншого жанру – роману, що відзначався масштабністю та сконденсованістю
задуму. Так, у 1928 р. з’являється “Скелька”, у якій, за словами Д. Нитченка
(Чуба), “автор робить новий і великий крок вперед” [133, с. 14]. Засвоєння
І. Багряним нового жанру пов’язане не лише з експериментаторством, яке є
важливим чинником становлення світогляду будь-якого початківця, але й з
усвідомленням переваг романного мислення, специфіку якого доволі влучно
схарактеризував В. Халізєв: “Роман як жанр, схильний до синтетичності, різко
відрізняється від інших, які йому передували… і діяли на певних локальних
“ділянках” художнього осягнення світу. Він… виявився здатним зблизити
літературу та життя з його багатоплановістю та складністю, протиріччями та
багатством. Романна свобода осягнення світу не має меж” [200, с. 369].
Саме “Скелька” стимулювала подальші пошуки І. Багряного в жанрі роману, який у
нього пізніше досягнув “справжньої епічної глибини, особливо у висвітленні
складної картини буття народу, його змагань з антигуманною чи то фашистською,
чи то радянською ідеологією” [187, с. 366].
Характеризуючи романістику І. Багряного, дослідники вказували на одну
особливість творчої манери письменника. Зокрема, Н. Колошук відзначила:
“Парадоксальність становища І. Багряного в нашій літературі у тім, що, будучи
традиціоналістом за переконаннями, декларованими в публіцистиці, й естетичними
смаками, виявленими у власних художніх творах, будучи щиро прихильним до
класичних традицій українського письменства, – він є водночас одним із яскравих
модерністів за психологією творчості, за творчим методом, який виявляє себе у
сприйнятті людини та її призначення у світі, у поетичній формі, в яку це
сприйняття виливається – ця форма у Багряного гранично суб’єктивна, зосереджена
на внутрішній діяльності” [81, с. 207].
Більшість дослідників творчості письменника пов’язують романи “Скелька” та
“Тигролови” з українським модернізмом, який реалізувався у творчості
І. Багряного з виразною неоромантичною домінантою [50], [156]. Уже перші
рецензенти виділили такий тип героя, який характерний для естетики
неоромантизму: “Поета приваблює “сильна вдача”, здатна до протесту, до
боротьби.., а не маса” [150, с. 93]. Хоча в романі бунт і не співвідноситься з
протиставленням ідеального та реального, притаманного романтизму як такому,
проте ще не носить виразного метафізичного характеру, який І. Багряний
продемонструє у своїх пізніших творах “Людина біжить над прірвою” (1949), “Сад
Гетсиманський” (1950), “Маруся Богуславка” (1956).
У “Скельці” І. Багряний “змалював давні часи в Україні, зокрема на Полтавщині,
коли після поразки під Полтавою, Московія… провадила великий наступ на все
українське. Як засіб швидкого змосковлення вона насаджувала російські церкви та
монастирі. Ґрунтом до написання цього твору була легенда… про Куземинський
монастир, який люди колись спалили” [133, с. 14]. В іншому джерелі знаходимо
згадку не про Куземинський монастир, а про Пустинно-Скельський [176, с. 32].
Засвоєння митцем історичної тематики набуває особливого звучання: значною мірою
через звернення до епізоду боротьби української спільноти з поневолювачами у
ХVIII столітті він прагне розкрити національні колізії 20-х рр. ХХ століття.
Уже в романі “Скелька” простежується тенденція І. Багряного до сприйняття
дійсності в міфологічних параметрах. Цим може пояснюватися звернення митця до
опозиції “славетне минуле – ганебне сучасне”, яка увиразнює міфологічні
уявлення про циклічне оновлення життя, вічної динаміки розвитку. Минувшина як
образ “золотого віку” української вольниці пов’язується в романі з народною
легендою про звитяжного ватажка повстанців Данила Чорного. Натомість осмислення
безправного сучасного корелюється з роздумами провідних українських
інтелектуалів цього періоду щодо національної невлаштованості як результату
поразки національно-визвольних змагань. Осягнення національних катаклізмів
революційної та пореволюційної України реалізувалося насамперед у творах
М. Хвильового, позначених експресіоністичними художніми пошуками. Органічно
ввійшовши у творчість вітчизняних митців, експресіоністські риси набули певної
національної специфіки. Більш того, концепція, вироблена представниками
українського експресіонізму, виявилася напрочуд адекватною системі поглядів,
яка пізніше оформилася як екзистенціалістська.
Поза всяким сумнівом, вивчення характеристичних ознак світовідчуття окремої
нації є важливим кроком до усвідомлення специфіки її філософської думки. У
цьому контексті витримана теза Г. Гачева: “Кожен народ бачить Єдину будову
Буття (інтернаціональне) в особливій проекції, яку я називаю “національним
образом світу” [33, с. 11]. Науковий досвід, накопичений у класичних працях ХІХ
століття (М. Костомарова [88]) та дослідженнях ХХ століття (І. Грабовської
[39], С. Грабовського [40], О. Кульчицького [95], В. Храмової [204],
М. Шлемкевича [227], М. Яніва [233] та ін.), створив основу для осмислення
українського менталітету. Узагальнюючи роздуми цих дослідників, виділимо такі
риси національного характеру, як антеїзм, індивідуалізм та кордоцентризм. Не
можна не погодитися з