Вы здесь

Міжнаціональна толерантність в політичному процесі сучасної України

Автор: 
Кушніренко Інна Юріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
3408U004690
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ
2.1. Міжнародно-правові основи розвитку інституту захисту національних меншин
Існує декілька варіантів концепцій щодо етапів розвитку процесу захисту меншин
у міжнародному праві. Аналізуючи пропозиції таких науковців як російський
дослідник С. Юр’єв [253, с. 244 – 245], грузинський вчений А. Абашидзе [1, с.
20, 34 ], італійський вчений Ф. Капоторті [255, с. 1 – 4] та ін. щодо
періодизації досліджуваного явища, найбільш обгрунтованим з теоретичного й
практичного погляду уявляється виокремлення чотирьох його найважливіших
періодів ізраїльським науковецем Н. Лернером [258, с. 81 ]. Він виділяє: 1)
ранній період несистематичного захисту меншин, у першу чергу релігійних і
мовних, завдяки включенню до певних міжнародних договорів окремих положень про
окремі їхні права (середина XVII ст. — початок XX ст.); 2) період усталення
міжнародно-правового захисту меншин як груп осіб у рамках Ліги Націй та за її
сприяння, заснованого на спеціальних міжнародних угодах, спеціальних пунктах у
міжнародних угодах або односторонніх актах держав про їх правовий статус (із
1919 р., від завершення Першої світової війни та створення Ліги Націй, до 1936
р., із застереженням до 1946 р. — дати її формального розпуску); 3) період
створення універсальної системи захисту прав осіб, які належать до меншин, на
рівні ООН. На регіональному рівні найважливішим періодом розвитку правового
статусу і захисту національних меншин став 4) період створення сучасної системи
захисту національних меншин в Європі в рамках регіональних міжнародних
європейських організацій та двосторонніх міжнародних угод.
Якщо розглядати перший етап міжнародно-правового захисту прав окремих груп
населення держав, то він стосувався груп осіб, які були «меншинами» не за
національною, а за релігійною ознакою. У цьому переконують перші документальні
свідчення. В мирних міжнародних угодах XVII ст. з’являються положення, які
зумовлюють право таких меншин на вільне віросповідання. Віденський договір 1607
р., укладений королем Угорщини і принцом Трансільванії, гарантував свободу
віросповідання протестантській меншині на території останньої. Прикладом
подібних угод є також домовленості, досягнуті на І європейському міжнародному
мирному конгресі. Вестфальський трактат 1648 р., що утвердив новий поділ Європи
після релігійної за своїми чинниками Тридцятилітньої війни (1618 — 1648), поряд
із вирішенням питань про територіальні зміни та політичний устрій Європи містив
низку узгоджень щодо віросповідних відносин двох християнських церков —
протестантської і римо-католицької. Домовленості в містах Вестфалії — Оснабрюці
та Мюнстері — підтвердили ухвалені раніше Пассауську (1552) та Аугсбурзьку
релігійну (1555) угоди [47, с. 310 – 412].
Договір Оліва 1660 р. між Польщею і Швецією, відповідно до якого Швеції була
передана територія Померанії та Лівонії, гарантував мешканцям цих територій
здійснення їх релігійних свобод. Стаття 2 (3) договору передбачала надання
містам королівства Пруссії, які внаслідок війни стали власністю Швеції, «всіх
прав, свобод і привілеїв, які вони мали... в церковній та світській сферах». У
ст. 8 Дрезденського договору 1745 р., укладеного між королем Пруссії та
курфюрстом Саксонії, зазначалося, що протестантська релігія буде збережена на
територіях обох держав відповідно до Вестфальського трактату без жодного, якщо
це буде можливо, нововведення. Конвенції, ухвалені між Росією і Польщею у 1767
та 1775 рр., надавали гарантії щодо дотримання прав релігійних меншин Польщі
[47, с. 310 – 412].
Учасники головного акта Віденського конгресу 1815 р. також звертали увагу на
питання захисту релігійних меншин і надання їм деяких громадянських прав і
свобод. Відомі дослідники історичних аспектів цього питання (А. Абашидзе [1],
Г. Жванія [60], Ф. Капоторті [255], П. Тонберрі [259] ) підкреслюють, що у
цьому багатосторонньому міжнародному договорі вперше були зафіксовані положення
щодо національних меншин. Так, наприклад, ст. 1 головного акта зокрема
наголошує, що «поляки як російські піддані, а також австрійські й прусські,
матимуть народних представників у національних державних установах, згідно з
тим баченням політичного існування, яке кожним із вищезгаданих урядів буде
визнано за найкорисніший у межах його володінь» [74, с. 115]. Стаття 77
передбачала, що жителі єпархії Базеля та Берна, об’єднані в кантони Берна та
Базеля без будь-якого релігійного розрізнення, користуються такими самими
політичними й громадянськими правами, які мають або повинні мати жителі, що
проживали на території зазначених кантонів раніше. Ці настанови передбачали
надання певних політичних і громадянських прав польській національній меншині в
Росії, Австрії та Пруссії і жителям указаних кантонів (розташованих на
території сучасної Швейцарії), які належали до різних національностей та
дотримувалися різних релігійних вірувань. Стаття 9 Паризького мирного трактату
від 30 березня 1856 р., ухваленого після завершення Кримської війни, крім
визнання християнської релігії поряд з ісламською встановлювала рівність усіх
підданих султана незалежно від їх національної належності. Серед інших
багатосторонніх та двосторонніх угод цього періоду Паризький мирний трактат
містив схожі за змістом положення, що передбачали надання певних прав окремим
меншинам на територіях держав, які домовлялися.
Таємний договір між Українською Народною Республікою й Австро-Угорщиною з
питань Східної Галичини й Буковини від 27 січня 1918 р. є прикладом
двосторонньої угоди, яка містить настанови щодо захисту прав меншин. У ньому
зокрема зазн