Вы здесь

Темпоральні характеристики права

Автор: 
Оборотов Ігор Гариславович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U004746
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2.
Часове середовище права
2.1. Правовий розвиток і наступність у праві
На шляху пізнання й осягнення права перед дослідником постає ціла низка
завдань, найпершим з яких має стати розгляд генезису права. За справедливим
зауваженням О. В. Сурілова, “без історико-генетичного підходу до права
немислиме його теоретичне освоєння [209, с. 190]”, тому не лише історики, але й
теоретики права мусять приділяти цій проблемі належну увагу.
Під правогенезисом мають на увазі процес виникнення права, його походження й
становлення [175, с. 75], але у цьому випадку інтерес являє самме становлення
або правовий розвиток (трансформація права) – міжчасова наступність і
просторова акультурація, пов’язані з використанням традицій і новацій окремою
правовою культурою, правовою системою або правовою сім’єю [162, с. 276].
Правовий розвиток постає як послідовний процес односпрямованих змін.
Найбільш значимими категоріями, що використовуються при дослідженні розвитку в
праві є традиція у праві, наступність у праві, правова акультурація, правовий
розвиток, динаміка правової культури.
Досить часто зустрічається твердження, що розвиток у бажаному напрямі по
висхідній лінії називається прогресом, по низхідній – регресом, занепадом. Ідея
прогресу як загального закону виникла в епоху Просвітництва і пов’язується з
ім’ям Г. В. Лейбніца, який першим сформулював як єдиний принцип історичної
науки принцип піднесення духу, що виникає з природи, набуває самостійності і
через внутрішню необхідність постійно рухається уперед. При цьому розрізняють
поступовий (еволюційний) і стрибкоподібний (революційний) види соціального
прогресу; механізмом першого є реформи, другого – революції [130, с. 48-49].
Дещо інша інтерпретація проблеми представлена в українського філософа
В. О. Босенка, який розглядає регрес як консервативний елемент діалектики, як
необхідність, без якої є неможливим саморозвиток взагалі, і як внутрішню умову
змісту прогресу [61, с. 113]. Обґрунтовується ця позиція через поліваріантність
розвитку: “без кроку вперед не може бути мови про прогрес. Але як тільки такий
крок зроблено, і уже можна говорити про прогрес, то відразу ж потрібно говорити
і про регрес, тому що саме цим самим кроком затверджується лише один із
нескінченної безлічі можливих напрямків і виключаються інші. Отже, сам прогрес
є регресом… прогрес – це по суті і регрес (у собі) [61, с. 114]”.
Цей підхід ввижається таким, що не відповідає реаліям. На думку російського
філософа першої половини ХХ ст. Л. П. Карсавіна, прогрес – таке ж оціночне
судження, як і регрес: віра в прогрес – це перенесення ідеалу у майбутнє, а
віра в регрес – у минуле. Отже, те, що в одній системі цінностей виглядає як
прогрес, в іншій здаватиметься регресом [166, с. 112]. Схожої думки
дотримувався і С. Л. Франк, який говорив про прогрес як про ідею, але не як про
справжню закономірність: “Прогресу” не існує. Немає такого заздалегідь
перед-вказаного шляху, яким би рухалося людство і який достатньо було б
об’єктивно констатувати, науково пізнати, щоб тим вже знайти ціль і сенс свого
власного життя [231]”.
Дещо інакше вважав англійський історик Р.Дж. Коллінгвуд – він не цілком
заперечує прогрес, але виступає проти ставлення до нього як до деякого закону:
“концепція “закону прогресу”, відповідно до якої хід історії прямує таким
чином, що кожна наступна форма людської діяльності є деяким удосконаленням
попередньої, виявляється… простою плутаниною думки, вигодуваної протиприродним
союзом двох вірувань: вірою людини у його перевагу над природою і вірою у те,
що він є не більше як частина цієї природи. Якщо одне із цих вірувань є
істинним, то інше – помилковим. Їх не можна об’єднувати, щоб робити логічні
висновки [116, с. 309]”. У той же час, прогрес “взагалі виникає лише завдяки
посередництву історичного мислення [116, с. 319]”; тобто категорія прогресу
сприймається як філософсько-історичне узагальнення, але не може претендувати на
роль загального закону розвитку.
Християнське ставлення до прогресу є також неоднозначним: з одного боку,
визнається прогресом перехід від “ветхої” людини до “нової”, коли через Жертву
Христову для кожного відкрилася можливість спасіння і обомження; з іншого ж –
багатьма богословами відмічається процес апостасії, тобто відторгнення людей
від віри. Тут необхідно згадати й слова відомого слов’янофіла І.С. Аксакова:
“прогрес, що заперечує Бога і Христа, кінець-кінцем, стає регресом; цивілізація
завершується здичавінням; свобода – деспотизмом і рабством… [Цит. за: 165]”.
Однак, очевидно, що православна думка ставить прогрес і регрес у прямий зв’язок
не з матеріальним виробництвом або соціальною сферою (як Ж. Кондорсе,
Г. Гегель, Г. Спенсер, К. Маркс та ін.), а з Божою благодаттю і вірністю людини
Господнім Заповідям.
Не викликає сумнівів, що і прогрес, і регрес – це завжди процеси
однонаправлених, тобто незворотних в часі, змін; а значить, і той, і іншій
входять у більш широке поняття розвитку, але виступають не як його форми, а
лише як його оціночні характеристики.
Це ж підтверджується і дослідженнями антропологів: вони зазначають, що еволюція
– це, дійсно, послідовна зміна якісних характеристик системи; але не завжди
новий якісний стан має вищий, у порівнянні з попереднім, рівень організації.
У зв’язку із цим неможливо говорити про прогрес, як про єдину властивість
еволюції – прогрес і регрес змінюватимуть один одного в процесі розвитку. На
підтримку цієї точки зору французький антрополог Н. Рулан наводить низку
аргументів. Так, у його праці “Юридична антропологія” мова йде про перуанських
індійців амагуака, які, захищаючись від агресивної поведінки сусідн