Вы здесь

Дискурс неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації).

Автор: 
Лаврісюк Юлія Анатоліївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U004842
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Експериментальний характер малої прози
2.1. Гостросюжетна новелістика: сюжетоцентрична матриця внутрішньожанрових
модифікацій
Підхід О.Слісаренка до сюжету як фундаменту твору дав критикам підстави
зараховувати його разом із Ґ.Шкурупієм та М.Йогансеном до “піонерів і творців
нового напрямку української новелістики” [46; 45]. М.Доленго ставив у заслугу
письменникові розробку анекдотичного розгортання сюжету, що було новим для
тогочасного письменства [41; 15]. О.Дорошкевич відзначав уміння О.Слісаренка
цікаво розповідати і визнавав, що йому “пощастило утворити новий в українській
літературі тип фабульної новели” [45; 389]. В.Фащенко уточнював визначення
започаткованої письменником форми малої прози: “О.Слісаренко – справді
зачинатель пригодницької, гострофабульної новели, з іронічною оповіддю” [216;
157]. Жанрове новаторство письменника стало продовженням його пошуків на ниві
неореалістичного письма. Автор у нетрадиційному для української літератури
різновиді новел (пригодницькі твори малої форми до цього з’являлися епізодично
у творчості О.Стороженка, П.Мирного та ін.) комбінував орієнтацію на
читабельність, цікавість подачі матеріалу із порушенням особистісно важливих
буттєвих чи психологічних питань.
Мала проза О.Слісаренка тяжіє до новелістичної специфіки концентрації
матеріалу, яка спостерігається як безпосередньо в самих новелах, так і в
оповіданнях. У літературознавстві усталилися кілька підходів до трактування
своєрідності вказаних малих форм та взаємовідносин між ними. Перший –
оповідання та новела розглядаються як один і той самий жанр. Так, Ю.Мартич у
книзі “Путь новели” проводить аналогію між визначеннями: німецьким “gexhichte”,
англійським “shot story” й українським “оповідання”. Називаючи новелу
інтернаціональним терміном, він стверджує: “ці два терміни (“новела” й
“оповідання”. – Ю.Л.) мають всі підстави відноситись до одного і того ж твору”
[124; 7]. Подібної позиції дотримувалися Б.Томашевський [211; 243], Л.Тимофєєв
[208; 342], М.Рильський. Останній вважав, що для більшості коротких прозових
творів українських письменників початку – середини ХХ століття цілком би
вистачило терміна “оповідання” [Цит. за: 215; 11].
Другий підхід – новела класифікується як різновид оповідання. Коріння такого
погляду в історії появи жанру, адже новела в українській літературі розвинулась
у надрах оповідання на межі ХІХ–ХХ століть. І.Денисюк назвав І.Франка автором
“першої новели в українській літературі – настроєвого фрагмента “Лесишина
челядь” [34; 94]. Конденсація психологічних констант, гранична лапідарність
слова, фрагментарність, мить життя як зріз картини епохи – це шлях, яким
оповідання модифікувалось у новелу. Одним із перших на зміну характеру
новелістики вказав І.Франко: “зверхніх подій в її зміст входить дуже мало,
описів ще менше; факти, що творять її головну тему, – се звичайно внутрішні,
душевні конфлікти та катастрофи” [219; 525]. Ф.Білецький вважав, що головною
прикметою української класичної новели є не подія, а викликані нею емоції, тому
в ній персонажі багато переживають, але мало діють: “Різновид оповідання –
новелу характеризують такі ознаки: наявність гострої фабули, зосередження уваги
на проблемі характерів, заглиблення у внутрішній світ людини” [17; 60]. Новелу
від оповідання, на думку Ф.Білецького, відрізняли менший обсяг, економність
образотворчих засобів, побудова сюжету на одній події. А.Юриняк зауважує:
новелістичне оповідання (літературознавець пропонує саме таку назву) від
звичайного відрізняється наявністю раптового зламу сюжетної лінії, часом навіть
не одного [242; 15]. Підтримуючи описану концепцію, Н.Лаврусевич стверджує:
“Швидше новелу можна назвати оповіданням, аніж будь-яке оповідання – новелою”
[99; 7].
Третій – новела і оповідання позиціонуються як відмінні, хоч і близькі між
собою, малі епічні форми. Подібний підхід спостерігається у більшості сучасних
видань енциклопедичного характеру ([117; 510], [111; 138]). А.Ткаченко
аргументує диференціацію етимологією назв. Оповідання походить від оповідати, а
новела – від італійського novella, тобто “новина”. “Оповідання має бути
оповіданням, себто, розповіддю більш ґрунтовною, словесно-зображувальною,
характеро- та психологічною, без ставки на карколомність чи авантюрність
сюжету, несподівану екстраординарну подію. Тоді як новелі багато в чому
відповідатимуть саме новина, несподіваність, авантюрність, напруженість” [209;
84–85]. Процитоване пояснення має в основі визначення, запропоноване Гете, що
новела – то “нова, небачена подія” [241; 215]. Відтоді, пише В.Фащенко, хисткі
з літературознавчого погляду характеристики “незвичайна ситуація” і “звичайна
ситуація” стали немовби поетологічними атрибутами для диференціації новели та
оповідання. На думку самого дослідника, “старе оповідання і пізніша новела в
українській літературі – не принципово різні жанри, а своєрідні жанрові
варіанти стислого розповідного епосу” [215; 15].
І.Денисюк найголовнішу різницю між малими формами вбачав у композиції:
“Оповідання … має усталену класичну будову з більш-менш повним сюжетом…
Композиція симетрична, закруглена… Новела, як будова більш модерна, має
асиметричну композицію – в тому розумінні, що якась частина сюжету (якщо він є)
випинається для уваги до якогось одного моменту” [34; 96]. В.Кузьменко розширює
коло диференціальних атрибутів новели та оповідання кількома позиціями. На
думку науковця, новела, у порівнянні з оповіданням, ґрунтується на достовірній
і водночас парадоксальній життєвій події. Феномен парадоксальності В.Кузьменко
пояснює так: “Це своєрідне поєднання в одній