Вы здесь

Формування національного стилю словацької композиторської школи у першій половині ХХ століття.

Автор: 
Пальцевич Юлія Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U005262
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СЛОВАЦЬКИЙ „НАЦІОНАЛЬНИЙ РОМАНТИЗМ” У МУЗИЦІ
2.1. Ідея національної культури та словацька музика ХІХ століття
Історія присудила словакам тяжкі випробування, що неодноразово загрожували їх
існуванню як нації (Див. Додаток В). Проте, в останній третині ХVІІІ – на
початку ХІХ століття у країнах Центральної та Південно-Східної Європи
починається процес формування національної художньої культури. Дослідники
виділяють ряд таких його ознак, як: демократизація художнього життя з
переважанням світських форм художньої культури, розвиток міст як національних
центрів з національно-орієнтованими формами посередництва (публічні театри,
музеї, бібліотеки, концерти, преса, культурні товариства), формування
інтелігенції, свідомої національних завдань і традицій. У сфері художньої
творчості цей процес позначився подоланням регіональних відмінностей локальних
шкіл, нівелюванням притаманної попереднім епохам ієрархії видів та жанрів
мистецтва (“високі” та “низькі”), нарешті, зародженням нових естетичних ідеалів
[63 Див. про це: Свирида И.И. К характеристике понятия «национальная
художественная культура»/И.И.Свирида// Советское славяноведение.– 1974.– №5.–
С.60–68 [121]]. Одним з них стала ідея самобутнього національного мистецтва, що
органічно включало би в себе традиції народної творчості – як найбільш
репрезентативного знаку національного.
Слід зазначити, що у Словаччині не всі з наведених вище ознак формування
національної художньої культури були представлені в однаковій мірі. Так,
словаки не мали крупного міського центру, що консолідував би патріотичні сили –
такого, як Прага у чехів, Варшава у поляків, Будапешт в угорців. Осередками
словацького національно-визвольного руху були невеликі провінційні міста,
розрізнені традиційно сильним регіональним розмежуванням Словаччини, що
зберігалося впродовж усього ХІХ століття. Духовну ж атмосферу великих міст
(Братислави, Кошіце) визначали потреби німецьких та угорських мешканців. Їм же
були підпорядковані й публічні мистецькі інституції, що робило проблематичним
поширення словацького мистецтва. Однак, вирішення таких ключових для формування
національної свідомості та національної художньої культури питань, як
дослідження власної історії, становлення літературної мови, висування
національно-визвольних політичних програм дає підстави дослідникам включати
національне відродження словаків до типологічного ряду європейських
національних відроджень кінця ХVІІІ–ХІХ століття.
Словацьке національне відродження проходило (особливо на перших етапах) у
тісній взаємодії з чеським. І словацькі, і чеські „будителі” [64 Так у
Центральній та Південно-Східній Європі того часу називали діячів національного
відродження.] наголошували на спільній для обидвох народів кирило-мефодіївській
спадщині Великої Моравії, яку тлумачили як традицію у побудові національної
культури на сучасному етапі. Саме в надрах чесько-словацького будительства
народилася ідея слов’янської взаємності. Своє художнє втілення вона вперше
отримала у Яна Коллара (1793–1852) в його поемі “Донька слави” (1824). Ця ідея
сприяла широким міжслов’янським контактам, загалом відіграла важливу роль у
становленні та утвердженні національної ідентичності багатьох слов’янських
народів. Для словаків як народу нечисленного вона стала і „специфічною формою
ідеології національного самозахисту [86, с.118]” [65 Матула В. Формирование
концепции национальной художественной культуры у словаков/В.Матула// Концепции
национальной художественной культуры народов Центральной и Юго-Восточной Европы
ХVIII–XIX веков.– М.: Наука, 1985.– С.111–133]
, адже їхня національна ідентичність починалася з усвідомлення та ствердження
своєї належності до більшої, ніж власна нація, спільноти, відмінної від
угорської чи германської. Однією з ключових постатей слов’янського руху того
часу був Павел Йозеф Шафарик (1795–1861), який є одним із зачинателів
слов’янознавства. У своїх фундаментальних працях “Про походження слов’ян”
(1828), “Слов’янські старожитності” (1837), “Слов’янська етнографія” (1842) та
ін. він досліджує історію, мову та звичаї слов’янських народностей від
найдавніших часів. Усі ці відомості стають доказами величезних духовних
потенцій слов’янства, обгрунтовують прагнення слов’ян до національного та
державного самоствердження.
У 20-х роках ХІХ століття особливо активізуються дослідження народної
творчості, що тлумачиться будителями-романтиками (на відміну від попереднього
покоління доби Просвітництва) як органічна частка культури, як джерело пізнання
національного характеру. Особлива увага приділяється пісенній спадщині. Цілком
відповідно до тодішньої тенденції публікування народно-поетичних збірок [66
Досить згадати хоча б збірки чеха Ф.Л.Челаковського – трьохтомні „Слов’янські
народні пісні” (1822, 1825, 1827), „Відлуння чеських пісень” (1833–39),
„Відлуння російських пісень” (1829).] у 1823 році виходять “Світські пісні
словацького народу в Угорщині” (тексти 72 пісень), зібрані й підготовані Яном
Колларом у співпраці з Павлом Йозефом Шафариком та Яном Бенедікті-Благославом.
У 1827 році Коллар видає другий зошит “Світських пісень” (150 зразків), а в
1834 і 1835 роках виходять, складені з нових записів Коллара і його дванадцяти
колег та матеріалу “Світських пісень”, два томи “Народних співанок” (2500
зразків) – одне з найвизначніших зібрань народної словесності доби романтизму.
Приблизно з середини 40-х років національний рух словаків починає оформлюватися
в окремий напрямок. Його пов’язують з діяльністю Людовіта Штура (1815–1856) –
поета, філолога, суспільного діяча, політика (був депутат