Вы здесь

Українська літературна казка 10 - 30-х рр. ХІХ ст.

Автор: 
Горбонос Ольга В\'ячеславівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U005406
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2. Поетика літературних казок П.Білецького-Носенка
2.1 «Енеїда» І.Котляревського як ідейно-художня першооснова збірки літературних
казок П.Білецького-Носенка «Гостинець землякам: казки сліпого бандуриста, чи
співи об різних речах.
Як відомо, культурна місія нової української літератури в духовному житті
народу була зумовлена її основним завданням – формувати національну дієву
суспільну свідомість, проте його виконання в несприятливих умовах соціального
та національного розвитку вітчизняного націосоціуму в історичних умовах
політичної та культурної колонізації відчутно уповільнювалось. На початку
століття продовжувався процес інтеграції Правобережної України в
соціально-духовний простір самодержавної Росії, з чим пов'язується й
соціально-художня переорієнтація української літератури у виборі об’єкта,
предмета зображення, поставання естетичних принципів. Українське письменство
того часу у творах різноманітних жанрових модифікацій і художньо-стильових
течій «на народній мові» (І.Франко) динамізувало мистецьке опанування
історичного та сучасного буття нації, народу, людини, їх екзистенційні пошуки.
Багатогранно реалізувалися розмаїті художні форми активізації національної
самосвідомості, громадського та духовного поступу.
В естетичному просторі нової української літератури перших десятиріч ХІХ
століття відбувалося «...своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій:
народної сміхової культури, «низового» бароко... і «низького» класицизму, в
якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислено в гумористичному
плані. Це виразно-сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ
ст. пов’язано з поетикою бурлеску» [89, с.33], який був однією «з
найпродуктивніших стильових течій» українського письменства майже до початку
30-х років ХІХ віку. Найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій
української літератури став перший твір нової української літератури –
бурлескно-травестійна поема І.Котляревського «Енеїда». Український поет,
скориставшись «світовим сюжетом про Енея» та образним багатством національних
бурлескних і травестійних традицій, у формі творчого переспіву-перекладу
інонаціонального твору уповні змалював багатоманітні сторони буття українського
націосоціуму межі ХVІІІ-ХІХ ст., передав глибину його менталітету, чим порушив
актуальні суспільно-громадські та морально-етичні проблеми. І.Котляревський у
поемі «Енеїда» глибоко зрозумів високу естетичну природу творчого духу
українського народу, його своєрідного гумору й сатири, синтезував його, поєднав
і творчо переплавив національний художній досвід з досвідом світової та
російської літератур і зреалізував на рівні великого поетичного таланту в
індивідуалізовано-трансформованому витворі. З відтворенням народного
світобачення, його сміхової концепції буття І.Франко пов’язує той факт, що
літературний процес «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче
до реального життя, чимраз відповідніше до його потреб» [213, с.7]. Поза тим,
дослідники подекуди незаслужено відкидають той суспільно значущий факт, що саме
від Котляревського українська культура та українське мистецтво впроваджують у
життя застосування гумору в конструктивних цілях для соціально-психологічної
реабілітації особистості, народу взагалі.
«Енеїда» як суспільно-естетичне явище посприяла появі плеяди українських
письменників, для яких творча майстерність і художня манера І.Котляревського
стали ідейним й естетичним зразком, навіть прикладом для наслідування. «У
напрямку, визначеному І.Котляревським, пішли інші ... літератори, що своє
творче самовираження частково або й усе цілком, свою, зрештою, творчу долю
пов’язали з тоді ще не зовсім певним процесом становлення нової форми
письменства» [89, с.4]. Це були письменники, різні за мистецькими уподобаннями,
світоглядними позиціями, культурною активністю. Неоднорідними були складові
цього багатогранного творчого масиву, де поряд із визнаними митцями
(П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко) були автори менш
відомі (П.Білецький-Носенко, І.Думитрашко, М.Макаровський, С.Писаревський,
О.Рудиковський, П.Кореницький). Але, як підкреслював О.Білецький, знання
літературного процесу в цілому – це увага і «на визначних», і на «рядових»
явищах [12, с.38]. Літературознавець, відтворюючи автентичний стан мистецтва
слова, не повинен вдаватися до оціночного аспекту дослідження, натомість у
творчості будь-якого письменника можна й необхідно віднайти самобутні художні
явища, засоби, прийоми.
Літературна цінність творчості менш відомих письменників зайвий раз
підтверджується тим історико-літературним фактом, що автором віршованої
літературної казки, на той час нового жанру в літературі перших десятиріч ХІХ
ст., став П.Білецький-Носенко, один із тих, хто продовжував традиції
І.Котляревського в літературі цього періоду. Справді, «в цій літературі
вимальовувалися характерні риси, творчі шукання доби. Це був грунт, який не
лише всмоктував у себе те, що давали визначні літературні діячі, а й, зі свого
боку, живив і збагачував їх» [70, с.199].
О.Гончар зазначав, що «першим у цьому жанрі /літературній казці. – О.Г./
виступає П.Білецький-Носенко, який близько 1812 р. написав 23 віршовані твори,
назвавши їх казками» [48, с.85]. Частину тих літературних казок, яку вдалося
зберегти (їх близько чотирнадцяти), було надруковано лише в другій половині ХІХ
ст., 11 жовтня 1872 року, у збірці під назвою «Гостинець землякам: Казки
сліпого бандуриста, чи співи об різних речах».
Така форма побутування жанру ЛВК є радше явище