Вы здесь

Гітарна традиція Львова як складова академічного народно-інструментального мистецтва України.

Автор: 
Сидоренко Вікторія Леонідівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2009
Артикул:
0409U004685
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
ГІТАРНЕ МИСТЕЦТВО У ЗАХІДНОМУ РЕГІОНІ УКРАЇНИ. ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС
2.1. Українська гітара в контексті європейських традицій творчості і
виконавства
Історія гітари (guitarra – ісп., guitare – фр., guitar – англ., Gitarre – нім.,
chitarra – італ.) сягає глибокої данини. Її колискою були країни Близького та
Середнього Сходу, де вона і з’явилася декілька тисячоліть тому. “Беззаперечним
залишається те, що в найстародавнішіх народів Месопотамії і Північної Африки
були інструменти, які своїми обрисами надзвичайно близько нагадували зовнішній
вигляд сучасної гітари... Її найменування, яке переважно зближають із
давньогрецькою кітарою чи кіфарою – чйиЬсб –зустрічаємо в різних етимологічних
утвореннях у мовах усіх народів, що населяли береги Середземного моря”
(переклад з рос. – В. С.) [122, 72]. Існує припущення, що лютню та гітару
занесли в Європу араби – через завойовану ними у VIII столітті Іспанію. Однак,
можливо, ці інструменти поширились в Європі через Давню Грецію, завдяки її
культурним зв’язкам із країнами Сходу.
Іконографічні зображення гітари містять Утрехтський псалтир (бл. 820–830 рр.),
які іменуються “ситарами з грифом”, та Штутгартський псалтир: “Виконаний
кількома десятиліттями пізніше, ймовірно у Франції, в скрипторіумі абатства
Сен–Жермен–де–Пре (бл. 830–860) містить ... десять прекрасних інструментів, які
вже конкретно названі гітарами” [1 Тут і далі цитати подано за працею:
Шарнассе. Э. Шестиструнная гитара. От истоков до наших дней / Э.Шарнессе. –
Москва : Музыка, 1991. – общ. ред. и вст. статья А. К. Фраучи. – 87 с. :
Шарнассе… С. 10.].
Історик музичної культури А. Фамінцин у праці “Домра и сродные ей тамбуровидные
инструменты”, виданій у Санкт–Петербурзі 1890 року, зазначав: “Мандрівник
Рубруквіст [2 Голандський монах Вільгельм Рубруквіст (поч. XIII ст. – бл. 1272
р.).] був у 1253 р. при дворі Бату (Батия), де грали на інструменті
“cithara”(!)” [3 Подібні факти, датовані 1246 роком, описував також Іоаннес де
Пляно Карпіні (1182 р. – бл. 1250 р.) [122, 75].] (переклад з рос. – В. С.)
[97, 21]. До того ж періоду належать зображення придворних менестрелів із
мавританськими та латинськими гітарами в руках на рукописі “Cantigas de Santa
Maria” – збірці 430 духовних пісень авторства кастильського короля Альфонса Х
Мудрого, датованого близько 1250 р. [4 Шарнассе Э. ….. С. 11.] [151, 34–35].
Дослідниця засад формування західноєвропейського музичного мистецтва Т.
Ліванова зауважувала, що в IX–XIV століттях: “жонглери (від лат. Joculatores),
менестрелі, шпільмани... протягом довгого часу були єдиними представниками
світської музичної культури свого часу і тим самим виконували немаловажну
історичну роль... Інструментальна музика залишалась переважно заняттям
жонглерів і менестрелів, які співали, танцювали, ставили вистави під звуки
своїх інструментів” [85, 56].
Р. Грубер, цитуючи середньовічні документи з настановами для жонглерів наводить
чимало назв інструментів, споріднених за походженням і будовою до гітари: “Умій
хвацько бити в барабан і цимбали і як слід грати на мужицькій лірі…, умій грати
на лірі (середньовічна лютня – гітарний різновид. – Приміт. авт. – В. С.) і на
мандоліні, умій тримати в руках монохорд і гітару, натягти сімнадцять струн на
ротту, добре володіти арфою і акомпанувати на скрипці так, щоби зручно було
співати, декламуючи. Жонглере, ти повинен знати як тримати в справності 9
інструментів: вьєллу, волинку, дудку, арфу, мужицьку ліру, скрипку, декахорд,
псалтеріум і ротту” (курсив мій – В. С.) [36, 98].
До XVI століття в європейській виконавській практиці найпоширенішими були такі
різновиди інструменту, як ротта [5 Ротта (rota, rotta – лат., crott – ірл.) –
струнно-щипковий ліроподібний інструмент, який вважають в рівній мірі
попередником гітари та кобзи. Найімовірніше, саме цей інструмент зображено в
руках скомороха з фрески в Софії Київській [16, 472]], віуела [6 Віуела ручна
(vihuela de mano) – проміжна форма лютні і гітари, поширена в Іспанії в XV–XVI
ст., мала 6-7 подвійних струн і одну одинарну для виконання мелодії, переважно
квартової настройки. [16, 111, 3, 355].], мавританська [7 Мавританська гітара
(GUITARRA MORISCA) – у рукописних пам’ятках згадується від XIII ст.,
лютнеподібний інструмент з опуклим овальним корпусом і довгою шийкою з ладами,
три (ймовірно парних) струни, різкий дзвінкий звук, виконання переважно
rasgueada. [122, . 72-73, Шарнассе Э. ….. С. 11-12]] та латинська [8 Латинська
гітара (GUITARRA LATINA) – вісімкоподібний плаский копус, чотири ряди подвійних
струн, м’який нюансовий тембр, прийом виконання – переважно punteada. .[122, .
72-73, Шарнассе Э. ….. С. 12].] гітари, у той час як вершини розквіту у цей
період набуло виконавське і композиторське мистецтво для лютні. Будова корпусу
і кількість струн на гітарі змінювалися протягом століть. Зокрема, різновиди
ренесансних гітар, їхні назви, конструкції, кількість і настроювання струн
докладно описуються у трактаті “Declaration de Instrumentos” падре Хуана
Бермудо (бл. 1525 – бл. 1600), що свідчить про їх поширення в музичному
виконавстві [122, 73].
Д. Рогаль–Левицький зробив припущення, що: “Повний розквіт діяльності гітари у
сенсі її возвеличення почався, ймовірно, в ту епоху, коли лютневе мистецтво
прийшло до занепаду” [122, 72]. Дослідники датують вихід друком останньої
збірки для лютні в Італії 1616 роком: “У 1618 році сучасник писав, що колись
винятково поширена гра на лютні майже зовсім забута, тоді як по всій Італії
набула поширення іспанська гітара разом з теорбою – басовою лютнею великих
розмірів” [36, 266]. Натомість, подібні тенденції притаманні не стільки