Вы здесь

Психологія потенціалу індивідуального буття людини: онтологічно орієнтований підхід.

Автор: 
Маноха Ірина Петрівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000186
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ФОРМИ ТА ФІЛОСОФСЬКІ ВИЗНАЧЕННЯ ПОТЕНЦІАЛЬНОСТІ ЛЮДСЬКОГО
БУТТЯ
Потенціальність у системі провідних типів світоглядів:
міфологічний, філософський, релігійний, науковий, мистецький та ін.
У процесі історичного розвитку людство створювало різноманітні засоби розуміти
і пояснювати світ, які ми сьогодні називаємо історичними формами пізнання.
Вирізняють такі форми пізнання, як міфологічна, філософська, релігійна,
наукова, мистецька, практична. Відповідно до них позначають історичні форми
творчості, які створювала, розвивала й втілювала людина у своїй спробі «бути
ефективною у взаємодії зі світом», розуміти його, не боятися проявів цього
світу, мати змогу реалізувати своє призначення протягом життя – індивідуального
чи родового. Таки­ми формами є міфологічна творчість, філософська, релігійна,
нау­кова, мистецька, практична (технічна, соціальна, екологічна тощо).
Найдавнішою є міфологічна форма творчості. Вона виник­ла ще на зорі людської
цивілізації і зберігає свою актуальність донині. Міф – це перша пояснювальна
модель світу, що її створила людина з метою пояснення різноманітних явищ,
передусім явищ природних. Міфологічна свідомість, що була властива тоді людині,
не дозволяла їй відокремити себе від світу. Людина сприймала себе частиною
«великої природи», що значно могутніша за неї. Явища природи необхідно було
якось пояснити, аби зрозуміти, як необхідно діяти в тій чи іншій ситуації, як
запобігати тим чи іншим явищам, як оберігатися від них. Для цього й створювався
міф – пояснювальна система, де кожне явище поставало як таке, що має свій сенс,
свою спонукальну силу, свого покровителя, свої засоби «задобрювання».
Пізніше людина вже не задовольняється пояснювальними можливостями міфу й
створює новий спосіб пояснювати світ – релігію, або релігійні вірування.
Релігійна свідомість є дуже наближеною до міфологічної свідомості, адже має її
своїм витоком, проте суттєво відрізняється від неї. Релігійній свідомості також
властиве віднаходження недоступних безпосередньому сприйманню явищ життя,
наділення їх божественною силою, що здатна зумовлювати життя людей якимось
дивовижним, не підвладним прямому розумінню чином. Релігійній творчості, як і
міфологічній, властиве уособлення тих явищ, які вона намагається пояснити.
Уособлення – надання явищам природи чи явищам духовного світу рис і можливостей
живої істоти, найчастіше людської. Відомий німець­кий психолог і філософ
Віль­гельм Вундт називав цей прийом уособлю­вальною апперцепцією.
Кінцевим продуктом релігійної творчості, будь-якої релігії є побудова цілісної
пояснювальної моделі життя людини, дотри­муючись якої вона може наблизитися до
певного еталону життя, утіливши в ньому ідеали Добра, Краси, Істини тощо. У
процесі особистісного становлення сучасна людина також обирає для себе взірцем
життєдіяння певну релігію, релігійно-духовну систему, певний загальноприйнятий
духовно-релігійний еталон, за яким вона скеровує власне життя, знаходить
відповіді на смисложиттєві питання, що постають перед нею. Іноді людина
вибудовує власну релігію, створює «свого Бога» або пристає до певної церковної
конфесії – приймає науку християнства, ісламу, буддизму чи інших релігійних
течій. Проте завжди, відшукуючи опори власного буття, людина засвоює
культурно-історичний досвід людства – здобутки попередніх поколінь, що створили
ту чи іншу духовну традицію. Разом із тим людина вибудовує власний досвід
духовної творчості, адже вона є істотою духовною, оскільки здатна наповнювати
власне життя певними цінностями й ідеалами, підпорядковувати його необхідності
відшукати достеменний смисл буття.
Міфологічна творчість поклала початок не тільки релігійній формі пояснення
світу. В епоху Античності виникає філософська творчість. Філософія у VII – VI
ст. до н.е. постала новим способом пояснювати світ, способом, що був
ство­ре­ний людиною. При цьому йдеться не про науку філософію, яка з’явиться
лише у XVII столітті. Йдеться про особливу форму розуміння і пояснення сутності
світу.
Філософія у своєму первинному значенні постає не просто як «любов до
муд­рості». Філософія виникала й створюва­лась як універсальна наука про світ і
людину, про єдність усього сутнього. Ідея цілого, цілісного, єдиного –
провід­на ідея первинної філософії. Пізніше поділ проблеми цілого на проблеми
частин цього цілого створив умови для появи більш специфічних галузей знання,
внаслідок чого виникли окремі науки, що вийшли із цілісної системи філософії.
Однак філософія залишалася першоосновою всіх наук.
У кожній людині живе здатність «бути філософом», адже кожна людина бажає (і
втілює це намагання) мати своє пояснення світу, мати свої переконання, ділитися
цими переконаннями з іншими. Будь-які визначення типу «це – світле», «це –
добре», «це – близько» та інші є найпростішими формулами філософ­ству­вання.
Адже дати визначення – це й означає здійснити спробу філософствування щодо
сутності того явища, яке ми намагаємося пояснити. Філософствування таким чином
постає при­­род­ною і повсяк­денною необхідністю людини позначати світ і його
елементи поняттями, емоційним ставленням, глибинним відношен­ням тощо.
Розвиваючись, людина од віку до віку набуває чимдалі більш довершених засобів
філософствування. Звичайно, можна відрізнити те, як пояснює явища світу
п’ятирічна дитина, і те, як тлумачить ті ж самі явища й речі людина зріла, адже
онтогенез – це процес розвитку індивідуального організму від одного вікового
етапу до іншого, під час якого відбувається формування основних структур
психіки індивіда. Якщо поглянути на динаміку процесу філософствування не в
онтогене­тич­но­му аспекті, а з позицій філогенезу людськ