Вы здесь

Політичні партії: механізми інституціалізації і структурної трансформації.

Автор: 
Примуш Микола Васильович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000374
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ГЕНЕЗА ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ ПАРТІЙ: УТВОРЕННЯ, ЕВОЛЮЦІЯ ТА
ТРАНСФОРМАЦІЯ
2.1. Цілі, функції та завдання політичних партій і їх відображення в
організаційних формах
Регулювання відносин, пов'язаних з утворенням, організацією і діяльністю
політичних партій, має комплексний характер. На процес цього регулювання
впливають як домінувальні політичні цінності та інтереси, так і
нормативно-правові акти різноманітних видів, головні з яких: конституція,
спеціальні закони про політичні партії. Однією з форм політико-правової
інституціалізації політичних партій є надання їм конституційно-правового
статусу. «Українська Конституція дуже жорстко обмежує політичну роль партій. Та
було б недостатнім зазначити лише те, що партії в Україні мають стандартні
умови діяльності, властиві президентсько-парламентським республікам. Вони не
тільки відділені від виконавчої влади, а й значною мірою стали заручниками
постійної і нерівної боротьби між Президентом та Верховною Радою» [170], —
вважає український політолог О.Дергачов.
«У ході розвитку парламентських, конституційних засад буржуазної державності, —
пише М.Кармазіна, — партії зміцнювали свій політичний і правовий статус. Після
Другої світової війни у конституціях різних країн з’явилися відповідні статті,
а в 70-х рр. склалося достатньо розгорнуте законодавство, яке регламентувало їх
діяльність. Заохочуючи плюралізм політичного життя, партії стабілізували
систему влади, що грунтувалася на стійкому представництві інтересів громадян.
Таким чином, сьогодні партії є тим інститутом влади, без якого не можуть
здійснюватися вибори, як основний механізм формування державності, легальне
завоювання різними прошарками населення провідних політичних позицій» [171].
На думку Ю.А.Юдіна, «включення до основного закону положень про політичні
партії свідчить про визнання, що вони відіграють роль в організації та
здійсненні державної влади. Таке визнання – характерна риса переважної
більшості сучасних конституцій, особливо новітніх, прийнятих у 80 – 90-і роки.
У цьому їх принципова відмінність від конституцій, що приймалися на попередніх
етапах світового конституційного процесу» [172]. Російський дослідник
солідаризується з висловлюванням французького вченого П.Авріля, що
конституціалізація політичних партій – «одне з найбільш цікавих явищ нового
конституційного права» [173].
В Андоррі, Бутані, Тувалу партій як таких не існує. У Бахрейні, Брунеї, Гані,
Тонзі держава не визнає існування партій, але організації, які претендують на
участь у політиці, у цих країнах існують. Безпартійна система у зазначених
країнах вказує не стільки на фактичну, скільки на юридичну відсутність
політичних партій, на їх невизнання державою або повну заборону [174].
Однопартійна система передбачає дворівневу систему влади. Нижчим її рівнем є
держава та її органи, від яких безпосередньо виходять владні приписи. Найвищим
рівнем влади виступає партія, яка виробляє політичні рішення, визначаючи їх
сутність та зміст. З одного боку, партія не несе відповідальності за свої
рішення, оскільки формально влада здійснюється державою. Але і на державні
органи відповідальність покласти неможливо, адже вони можуть спиратися на те,
що лише втілюють у життя рішення партії.
Традиції правового оформлення політичних партій є досить молодими – після
другої світової війни у Конституціях країн Європи, а згодом – Африки та Азії,
з’являються окремі статті, що дають визначення та регулюють діяльність
політичних партій. Серед частини дослідників побутує думка про те, що вперше
конституалізація політичних партій відбулася у тоталітарних державах (у СРСР та
гітлерівській Німеччині). Загальним принципом для Конституцій демократичних
країн виступає свобода створення та діяльності політичних партій. Зрозуміло, що
цей принцип має певні законодавчі обмеження, необхідні для стабільного розвитку
національних політичних систем.
«Конституційні положення про партії, – підтверджує норвезький політолог
К.Хейдер, – можуть розглядатися як державне втручання і контроль» [175]. Також
існують й інші аргументи, зокрема, йдеться про те, що конституційне визнання
політичних партій означає «включення їх у сферу державності», «інтеграцію в
публічні влади» [176]. Або ж зауважується, що «інкорпорування політичних партій
до писаної конституції є зайвим», тому що вона вже містить захист таких
основних прав людини, як свобода об'єднання, свобода вираження думки, від яких
«залежить діяльність партій» [177].
Щодо цього то заслуговує на увагу думка Е.Ф.Пуфлера, який писав, що «як показує
світовий досвід, рівень розвитку демократії залежить безпосередньо від того,
наскільки інституціоналізувався політичний плюралізм, що проявляється і
виражається, перш за все, у політичних партіях. Проте зрілість і
життєдіяльність політичного плюралізму, включаючи партійну систему,
визначається тим, якіою мірою в суспільстві сформувалась,
інституціоналізувалась і заявили про себе різноманітні центри і джерела влади
та впливу» [178]. Як бачимо, український політолог ставить сам розвиток
демократії у залежність від інституціалізації політичних партій, що вирізняють,
втілюють у владних заходах суспільний плюралізм.
У ст. 49 Конституції Італії зазначається, що всі громадяни мають право вільно
об’єднуватися у партії для того, щоб демократичним шляхом сприяти визначенню
національної політики. Ст. 6 Конституції Іспанії проголошує, що політичні
партії у відповідності до принципу політичного плюралізму сприяють формулюванню
і вираженню народної волі та є основним інструментом політичн