Вы здесь

Проблеми освіти в контексті соціально-філософського аналізу.

Автор: 
Конох Микола Семенович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000414
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ СУЧАСНОГО
ОСВІТНЬО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Характерні риси сучасної соціальної антропології з точки зору філософії
освіти: історія і сучасність
Соціальна антропологія, чи як її ще називають не зовсім точно, культурна
антропологія, виникла в XIX ст. як наука про людину – учасника і творця
природного і соціально-культурного процесів. Головною метою цього різновиду
антропології є побудова загальних знань про людину як біологічну і
соціально-культурну істоту, а шляхів до цієї мети декілька – генетичний
(природничонауковий) аналіз біологічної природи людини і порівняльний аналіз
різних культур, у рамках яких відбувається соціалізація людського індивідуума
[274].
В США, де зародилася соціальна антропологія [446], ця наука розвивалася
внаслідок практичної потреби суспільства зрозуміти регулятивні принципи, що
керують культурними процесами і ведуть до утворення певних соціально-культурних
структур. Особливо актуально це було для американського суспільства, що
представляє собою складний синтез різних груп емігрантів, кожна з яких вносила
в «спільний казан» власні і дуже своєрідні норми, цінності, зразки поведінки.
Першочергового значення набувало пізнання умов асиміляції, зокрема, можливості
культурного пристосування до існуючої соціально-культурної моделі і безболісній
адаптації емігрантів до нових життєвих умов. Саме тому американські соціальні
антропологи звертали особливу увагу на процес передачі культурної спадщини від
покоління до покоління, на формування культурних рис особистості з метою
вивчення можливості утворення однорідної американської соціально-культурної
спільноти, що складається з різноманітних компонентів [139].
Відомий американський фахівець з питань расознавства і національних відносин Р.
Л. ван ден Бергові у своїй книзі «Етнічний феномен» [475] пише, що погляди на
етнічну і расову приналежність людей, мінялися за останні два сторіччя досить
радикально. Наприклад, філософи XVIII ст. намагалися пояснювати расові і
культурні розходження народів світу географічно-кліматичними умовами. В другій
половині XIX ст. європейська й американська наукові школи вступили у фазу
еволюційного, а потім генетичного детермінізму, у різному ступені зростання
інтересу, що стимулював, до соціал-дарвінізму і расистських досліджень в галузі
антропології.
У першій половині ХХ ст. відбувається крах «біологічного расизму» в результаті
поразки фашистських європейських держав в ході 2-ї світової війни [475, 11].
У внутрішній національній політиці централізованих бюрократичних держав
(капіталістичних і соціалістичних) у післявоєнні роки взяла гору
асиміляціоністська ідеологія, що уявлялась тим, хто має владу, і їхнім науковим
консультантам, найбільш сприятливим і реальним варіантом вирішення проблеми
національних меншин. Так, наприклад, у США на основі даних про
іммігрантів-європейців, які прибули туди наприкінці XIX – початку ХХ ст.,
кінцевою метою національно-расової асиміляції вважався «плавильний казан»
американських міст.
Національна політика соціалістичних країн, на думку Р. Бергові, передбачала
перемогу пролетарського інтернаціоналізму над розбіжностями етнічних спільнот
як буржуазних пережитків.
Для «молодих націй» Азії, Африки, Латинської Америки асиміляціонізм набув форми
«націоналізму», «боротьби за національну єдність» з різного роду проявами
трайбалізму і традиціоналізму.
Наприкінці 60-х, і особливо в 70-і рр., у розвинених індустріальних країнах
почалися виступи національних меншин за свої національно-культурні і цивільні
права. В США найважливішим компонентом руху за ці права стала боротьба
темношкірих американців не тільки за поліпшення свого соціально-економічного
статусу, але і за визнання особливого етнічного стану (пошуки «чорної душі»,
«чорної культури», «чорного інтелекту» і т. п.).
Складні, суперечливі форми прояву феномена расово-етнічної приналежності, що
здаються часом ірраціональними й антидемократичними, вимагають, на думку
Р.Бергові, застосування для їхнього аналізу максимально широкого, комплексного
підходу під егідою соціобіології [475,5].
Приблизно в цьому ж ключі висловлюється викладач університетського курсу
соціальної антропології М. Малдер (Велика Британія), аналізуючи гострі дебати,
що ведуться біологами і суспільствознавцями щодо використання соціобіологічних
концепцій адаптації і природного добору стосовно людської поведінки [452,
25–47].
За словами М. Малдера, значні розбіжності в поглядах виникають вже у визначенні
самого поняття «адаптація». У літературі зустрічаються думки, що адаптивні
особливості тих чи інших організмів обумовлені генетично. Однак, на думку М.
Малдера, це жодною мірою не означає, що аналогічна залежність виявлена для
певних форм людської поведінки, в якій можуть бути чітко розмежовані генетично
і культурно обумовлені прошарки. Не випадково спроби такого роду інтерпретацій
викликали і викликають численні обурення, звинувачення на адресу соціобіології
за відродження її представниками ідей соціал-дарвінізму, фашизму і расизму
[452, 25–28].
У більшості антропологічних досліджень питання адаптації ставиться звичайно
так: чи можуть деякі аспекти поведінки розглядатися як свого роду стратегія, що
забезпечує індивідууму і його найближчим родичам оптимальне існування в
специфічному соціально-культурному середовищі? При такій постановці питання, як
вважає М. Малдер, відкриваються певні евристичні можливості, що дозволяють
порівнювати основні установки репродуктивної поведінки в різних суспільствах і
етнічних групах [452, 32].
Як додаткову ілюстрацію можна послатися на нариси з е