Вы здесь

Художній світ Миколи Хвильового

Автор: 
Безхутрий Юрій Миколайович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000443
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2.
“ВСТУПНА НОВЕЛА”, “АРАБЕСКИ”: СЕМАНТИКА “МЕЖОВИХ ТЕКСТІВ”. КОНЦЕПТУАЛЬНІ
ІНВАРІАНТИ
2.1. “Вступна новела”: структура і мотиви
Коли 1927 року вийшов перший том “Творів” Хвильового, укладений письменником із
новел і оповідань, які раніше публікувалися в періодиці, а також у збірках
“Сині етюди” і “Осінь”, виявилися з-поміж них два тексти, досі читачеві не
відомі. Одним із них – “Вступною новелою” книжка розпочиналася, другим –
“Арабесками” закінчувалася. Щоправда, перша частина “Арабесок” під назвою
“Слово” свого часу друкувалась як самостійний твір в “Осені”, але цілісного й
закінченого вигляду з доданою другою частиною новела набула саме у “Творах”.
Уже навіть розташування “Вступної новели” й “Арабесок” свідчило про особливу
роль, яку вони мали відігравати в композиції “Творів”, надаючи їй рамочних
ознак. Обидві новели мають багато спільних мотивів і символів, близькі за
стильовими проявами, перегукуються ідеологічно і значною мірою тематично. І
“Вступна новела”, і “Арабески” оприявнюють модерністичну стратегію: вони,
на перший погляд, утверджують міф про художника-творця, у них хаосові
зовнішнього світу протиставляється внутрішня цілісність творця-особистості. За
великим рахунком це справді так. Проте ситуація не така однозначна, як може
здаватися.
Із двох названих текстів “Вступна новела” відчутніше пов’язана з тодішньою
літературною ситуацією. Вона оперує конкретними іменами і прізвищами, подає
реальнішу атмосферу літературного й громадського життя України і Харкова,
особисті переживання Хвильового, містить деякі авторські самохарактеристики,
коротше, відіграє певну пропедевтичну щодо подальших текстів роль. Однак не
можна не помітити, що “Вступна новела” не зводиться виключно до своєрідного
“переднього слова”.
Новела поділяється на дві відмінні одна від одної частини. Перша з них,
акційна, має всі ознаки дієгезису, зокрема, дійових осіб, які здійснюють певні
вчинки на тлі конкретних обставин – літньої зливи над Харковом. Вони йдуть
містом, відвідують кав’ярню, ведуть розмови на літературні теми, заходять до
видавництва (“Держвидаву”), обговорюють видання “Творів” Хвильового тощо. При
цьому всі дійові особи реальні люди, що беруть активну участь у літературному й
громадському житті України 20-х років.
Друга ж частина новели – лірико-іронічна самохарактеристика Хвильовим власної
творчості, основних її рис і особливостей, своєрідна ретроспекція і одночасно
програма на майбутнє. Саме ця частина, якщо говорити про формальні підстави,
попри навіть самоіронію автора найбільше відповідає поняттю “вступ”. Водночас
обидві частини “Вступної новели” найтісніше між собою пов’язані і становлять
єдине художнє ціле.
2.1.1. Ідеологічний код новели
Текст розпочинається образом літньої зливи над Харковом. Одне з метафоричних
значень дощу (води), як відомо, – першопочаток, а омовіння (той аспект
міфологеми, який перейшов у християнство), у свою чергу, символізує друге
народження людини [1:52]. Оцей мотив другого народження, очищаючого омовіння
проходить через усю новелу – від її початку аж до самого фіналу.
Не викликає сумнівів те, що твір Хвильового є безпосередньою реакцією на
літературну і навкололітературну ситуацію в тодішній Україні, і зрозуміти його
поза цим контекстом абсолютно неможливо. Ю. Цеков висловив припущення, що
алегорія зливи може бути безпосередньо пов’язана з літературною дискусією
1925–1928-го років, її бурхливим характером та роллю, яку, на думку Хвильового
та його однодумців, вона мала зіграти у процесі оновлення української
літератури [387:62]. Це справді так.
Оскільки літературна організація Вапліте, яку очолював Хвильовий, відігравала в
дискусії провідну роль, її керівництво було постійно в центрі громадської
уваги, в тому числі під політичним і критичним вогнем численних супротивників,
з найвищими більшовицькими достойниками включно. Особливо негативну реакцію з
боку опонентів викликали якраз виступи Хвильового, Ялового (Шпола) і
Досвітнього. Зрештою, останні змушені були написати покаянного листа (“Заява
групи комуністів членів “Вапліте”), а на початку 1927-го року “виключитись” із
Вапліте в надії, що таким чином організацію буде збережено. Усе це відбувалося
саме в той час, коли писалася “Вступна новела”. І вже те, що головними дійовими
особами твору є ці троє лідерів ваплітян, обумовлює зв’язок між алегоричною
(злива) і реальною (літературне життя, літературна дискусія) гранями тексту.
Реалії відносин із критикою й опонентами по літературній дискусії становлять
для оповідача головний інтерес, бо саме вони (зрозуміло, в
іронічно-саркастичній, навіть абсурдизованій інтерпретації) складають зміст
акційної частини новели.
Такою реалією є зустріч у кав’ярні з “липовим” професором Канашкіним, за яким
стоїть один із найбільш ворожих до Хвильового тогочасних критиків Анатолій
Машкін, автор безапеляційної, у вульгарно-соціологічному дусі,
рецензії-“розносу” на перший номер альманаху “Вапліте”. Професор розповідає
“про критичну оглоблю” (певно, що свою власну) і виявляє абсолютне невігластво
не лише в українській, але й у світовій літературі. Він плутає Олеся
Досвітнього з Олексою Слісаренком, вважає, що роман “Три мушкетери” “…належить
перу французького письменника Гофмана Молодшого, що писав під псевдонімом Дюма
(батько)” [І:7] і т.д. Продовжує цей зв’язок із літературним життям розмова з
футуристом Семенком, теж завзятим опонентом Хвильового і Вапліте і, на думку
оповідача, таким же, як і Канашкін, верхоглядом.
Нарешті, як відбиток тодішньої літературної ситуації постає спілкування з
головним супротивником оповідача і лідером “