Вы здесь

Літературознавчі концепції Івана Франка в контексті методологічних пошуків українського літературознавства другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Автор: 
Гнатюк Михайло Іванович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
0503U000489
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Іван Франко й утвердження
літературознавчих шкіл в Україні
Теорія Миколи Дашкевича мала вплив на весь розвиток літературознавчої науки в
Україні. Л. Білецький вважав, що у першій половині своєї літературознавчої
діяльності цією теорією захоплювався Іван Франко. Методологічна концепція М.
Дашкевича “ставала найголовнішим змістом більшої половини його (І. Франка – М.
Г. ) наукових студій. Але чим більше зростав його науковий талант, чим ширшою
робилася його наукова ерудиція, тим більше Франко звільнявся від цієї теорії
Дашкевича як методологічного принципу, її обсяг звужувався і робився лише тою
ідейною силою, що підіймала лет кожного українського вченого, що захищав свій
літературний скарб від посягань на нього польських чи великоруських учених”
[230 Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – Київ:
Либідь, 1998. – С. 211.].
Говорячи про світоглядний перехід І. Франка з соціалістичних позицій наприкінці
80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. на суто національні, В.Довгань ще у 20-х
роках ХХ ст. писав, що колишній соціаліст, поборник класової боротьби, автор і
коментатор програми соціалістичної партії, І.Франко наприкінці 90-х років був
далеко ближчий до поміркованого націонал-соціалізму, ніж до ідей
соціалістичних.
Цим пояснюється й те, що десь на початку 80-х років коло літературознавчих
зацікавлень Івана Франка значно розширюється. Тепер уже не тематика, а художня
вартість визначає цінність літературних, і особливо ліричних творів. Проблеми
методології літературознавства постають перед ученим у зв’язку із його наміром
написати на пропозицію німецького видавця Фрідріха Вільгельма історію
української літератури. Як свідчить листування І. Франка з М. Драгомановим,
майбутня історія літератури (на жаль, не написана) мала враховувати досвід М.
Драгоманова-компаративіста, який насамперед виявився у його фольклористичних
працях. Хоча щодо історії літератури, запропонованої М. Драгомановим, чітко
виявляється прихильність останнього до традицій культурно-історичної школи. Це
бачимо передусім у пораді М. Драгоманова не гнатися за бібліографічною
повнотою, а дати насамперед найхарактерніші зразки всього написаного народною
мовою.
У 80-х ро­ках І. Франко вивчав до­ся­г­нен­ня ос­но­в­них єв­ро­пей­сь­ких
лі­те­ра­ту­ро­з­нав­чих шкіл, ті­с­но пов’я­за­них з укра­їн­сь­ким
лі­те­ра­ту­ро­знав­с­т­вом то­го ча­су: мі­фо­ло­гі­ч­ної, біо­гра­фі­ч­ної,
по­рі­в­ня­ль­но-­іс­то­ри­ч­ної, куль­ту­р­но-­іс­то­ри­ч­ної,
пси­хо­ло­гі­ч­ної (іс­то­ри­ко-­пси­хо­ло­гі­ч­но­го,
ес­то­п­си­хо­ло­гічного, по­те­б­ні­ан­сь­ко­го лі­те­ра­ту­ро­з­нав­с­т­ва),
фі­ло­ло­гі­ч­ної, по­в’я­зу­ю­чи їх з роз­ви­т­ком укра­їн­сь­кої
лі­те­ра­ту­ро­з­нав­чої ду­м­ки.
Діяльність І. Франка як літературознавця наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
була тісно пов’язана із загальним піднесенням національної свідомості і
суспільної думки того часу. Спостереження за цим процесом становило основний
зміст і пафос праць ученого. Він виходив з думки, що стосувалася глибокого
зв’язку літератури і життя і розуміння твору як пам’ятки певної епохи і факту
культурно-історичного розвитку, в якому обов’язково відображений час. У своїх
студіях цього часу Іван Франко опирається на найвищі досягнення
літературознавчої думки, що ґрунтувалася на традиціях культурно-історичної
школи: “Всезагальну історію літератури” І. Шерра, “Історію всезагальної
літератури ХVІІІ ст.” Г.Гетнера, “Історію ХVІІІ і ХІХ століття” Шлоссера,
“Мистецтво з точки зору соціології” М. Гійо та ін.
Культурно-історичну школу у літературознавстві оригінально трактували і
прихильники, і послідовники у різних європейських країнах. Дослідники виділяють
у проблематиці культурно-історичної школи різні аспекти і принципи. Деякі з цих
принципів співзвучні з сучасністю. Скажімо, позиції феміністичної критики –
галузі літературознавства, інтердисцип­лінарної у своїй методології.
“Феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція жіночої історії
та жіночої літературної традиції, феміністична історіографія, ревізія
патріархальних зразків мови, проблема андрогінії та лесбіянська традиція,
природа жіночого тексту та жіночого відчитування тексту, руйнування
патріархальних зв’язків мови, проблема жінки у постколоніальній ситуації та в
умовах культурного імперіалізму, пошуки альтернативної логіки та можливість
жіночої епістемології” [231 Антологія світової літературно-критичної думки ХХ
століття. – Львів: Літопис, 1996.– С. 623.]. Літературознавство у наші дні
досить широко розробляє проблеми феміністичної критики (Сімона де Бувуар, Юлія
Крістева та ін., в Україні – С. Павличко, Т. Гундорова, В. Агєєва, Н.
Зборовська). До цих проблем зверталися прибічники культурно-історичної школи у
літературо­знавстві ще у ХІХ ст. У цей період в культурологічному житті Європи
феміністичні ідеї набирали все більшого розмаху. Йшлося не так про специфіку
жіночого творення, як про боротьбу поглядів, ідей чоловічого і жіночого начала
у літературі, про піднесення феміністичного мислення у європейському мистецтві
кінця ХІХ ст. Як вважала С. Павличко, фемі­ністичне мислення – це феномен не
лише англійської та англомовної літератури. А загалом духовного життя Європи
того часу. Цей феномен “зачепив і українську літературу. Досить згадати про
фемінізм Івана Франка і Михайла Павлика, про діяльність Наталі Кобринської, про
спроби видань у Галичині перших жіночих альманахів, нарешті, про жіночі
організації і жіночу боротьбу цього періоду. На жаль, про ідеологічний і
літературний аспект цієї проблеми ніхто не писав, і українська література не
ставала щ