Вы здесь

Місцеве самоврядування в сучасній Україні як предмет політологічного аналізу

Автор: 
Некряч Анастасія Іванівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2003
Артикул:
3503U000494
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА СТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ
2.1. Регіональне самоврядування – стратегічний напрям формування ефективної
місцевої влади
Необхідність кардинального реформування успадкованої старої системи влади
викликана низкою причин і обставин. Основними з них є відмова від колишньої
форми правління, перехід до сучасних самодостатніх ринкових реформ,
переорієнтація соціальних цінностей, підмурівок яких складають ідеї демократії,
правової держави, громадянського суспільства, національного суверенітету. Проте
усім відома істина: самі по собі ідеї, якими б прогресивними вони не були, так
і залишаться побажаннями, якщо не буде необхідного механізму для їх
реалізації.
Певно, що саме відсутністю такого механізму пояснюється той факт, що,
незважаючи на прийняття значної кількості нормативних документів, нової
Конституції України (1996 р.), Бюджетного та Цивільного кодексів, реальної
демократизації в суспільстві не відбулося. Домінуючу роль у цьому відіграла
недосконалість перерозподілу державної влади в цілому і її структур на місцях.
Підтвердженням може бути те, що за останні роки структури влади неодноразово
змінювалися, отримували інші назви, наділялися додатковими функціями та
повноваженнями, але при цьому їх суть, форми і методи керівництва залишалися
незмінними. Нестабільність економічних реформ при деяких позитивних зрушеннях
2000-2002 роках поглиблювала загальну кризу, виступала гальмівним чинником
демократизації суспільного життя.
Одночасно, щоб глибше збагнути сутність нинішнього реформування, слід
звернутися до минулої практики. Державна влада за радянських часів мала
специфічний характер. Витоки цієї специфіки сягали ще у 1917 рік. Саме з того
часу ради було проголошено основною формою влади. Згодом конституції союзних
республік закріпили їх статус, зокрема те, що влада належить народу, який
здійснює її через ради народних депутатів, що становлять політичну основу
України. Усі інші органи ставали підконтрольними і підзвітними радам. Як уже
зазначалось, останні складали ієрархічну піраміду, так звану “матрьошку”,
відносини всередині якої будувались на принципах демократичного централізму.
Кожна з них на відповідній території здійснювала окремі функції, виконувала
загальнодержавні завдання. “Усевладдя” рад забезпечувалося нормативними актами,
згідно з якими утворювалися виконавчі і розпорядчі та підзвітні їм органи, що
безпосередньо керували всіма сферами державного, господарського і
соціально-культурного життя, ухвалювали рішення з цих питань, забезпечували їх
виконання, здійснювали контроль. Так поступово вибудовувалася бюрократична
конструкція, у “руках” якої зосереджувалася законодавча та виконавча влада,
необмежені контрольні функції. Економічну основу системи становила власність на
засоби виробництва у формі загальнонародної і колгоспно-кооперативної. Усе це і
повинно було в цілому забезпечити радам повноту державної влади на місцях.
Навіть така спрощена характеристика колишньої системи управління не дає
загальної уяви про неї, змоги оцінити її переваги та недоліки. Разом з тим вона
певною мірою розкриває стартові умови, з яких розпочиналося реформування
державної влади, започатковувалися нові її пріоритети. Основний важіль у
діяльності рад наприкінці 80-х – початку 90-х років переноситься на правове і
матеріально-фінансове, технічне їх зміцнення. Відбуваються якісні зрушення в
законодавчому полі. Але оскільки на той час закони ще не відповідали реаліям,
то це зумовлювало формалізм у діяльності рад, надмірне засилля
командно-бюрократичних методів, відсторонення народних депутатів від участі в
розробці та прийнятті конкретних соціально-економічних програм.
Переломним кроком на цьому шляху став вже згадуваний Закон СРСР “Про загальні
засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР” від 9 квітня
1990 року. До радянської термінології вводиться поняття “місцеве
самоврядування”, а також дається його визначення як самоорганізації громадян
“для вирішення безпосередньо або через обрані ними органи всіх питань місцевого
значення, виходячи з інтересів населення і особливостей
адміністративно-територіальних одиниць, на основі законів і відповідної
матеріально-фінансової бази”. Згодом це тлумачення майже повністю перенесено в
аналогічні закони союзних республік, що формувало правове підґрунтя для
майбутнього реформування рад, але вже в новій якості, розширювало їх можливості
в розв’язанні місцевих справ, закріплювало господарську самостійність при
розробці, затвердженні і виконанні бюджету, визначало гарантії захисту
діяльності.
Після прийняття союзного закону в багатьох республіках, у тому числі і в
Українській РСР, відбуваються знакові суспільно-політичні події, що змінили
весь подальший хід історії. Республіки одна за одною задекларували свою
незалежність. У свою чергу це вимагало напрацювання новітньої правової бази та
прийняття вітчизняного закону, що наділив би ради більшою самостійністю і
врахував нові умови й особливості перехідного періоду. Ним і став Закон “Про
місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування”, який
ухвалено в грудні 1990 року. Законом визначалося правове поле функціонування
місцевого самоврядування, охоплювалася вся система відносин місцевих рад,
закріплювався принцип верховенства представницьких органів стосовно утворюваних
ними виконавчих і розпорядчих структур, більшою автономністю наділявся кожен
рівень рад, у межах своєї власної компетенції визначався ступінь
відповідальності о