Вы здесь

Реформування архітектурно-методологічної бази проектування об’єктів соціокультурного призначення в сучасних умовах України

Автор: 
Куцевич Вадим Володимирович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
3505U000015
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
МІСТОБУДІВНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ АРХІТЕКТУРНОГО СЕРЕДОВИЩА ОБ’ЄКТІВ
СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
2.1. Тенденції організації простору і середовища міста
Містобудування як наука, проектування і реалізація середовища помешкання людини
зазнає в даний час великих змін. Вони характеризуються більш діловим,
раціональним підходом, який спирається на науково-обґрунтовані вирішення;
поворотом від глобального, широкомасштабного рівня до окремих, прикладних
розробок з поліпшення якості і комфорту середовища; зміною ставлення до
нормативної і методологічної бази проектування. Економічна ефективність і
раціональність вирішень повинні перевірятися гнучкістю розвитку і перетворення
середовища в часі, насиченістю соціальними процесами, характером поведінки і
спілкування, якістю і рівнем комфорту [46, 100, 107, 245, 324-326].
З позицій сьогодення житлове середовище може бути визначено як
матеріально-просторове оточення, у якому проходять процеси позавиробничого
життя людини. Як якісна категорія, воно виходить за межі окремих об’ємів і
просторів, охоплюючи житло, сферу обслуговування, вільні території, зелені
масиви, комунікації і т.інш. (рис.2.1).
Міське життя – це центр, осередок духовних цінностей, саме у містах вони
активно відтворюються та саме тут повинні створюватися умови для нових
соціальних, духовних, естетичних, етичних і культурних спрямувань. Насиченість
ними суспільства, ступінь їхньої реалізації відрізняє сталий розвиток
суспільства від утилітарного зростання благ.
Це особливо важливо тому, що скупченість населення у містах без постійної
турботи про духовне благополуччя породжує почуття і дії, далекі від
солідарності, товариськості, співчуття і т.інш. Як це не парадоксально, але
саме останні наповнюють змістом словосполучення „сталий розвиток”.
Формування так званих „екополісів”, як поселень із сталим розвитком, на-

Рис.2.1 Урбанізація і міські процеси
правлене на створення оптимальних умов розвитку та саморегуляції не тільки
теперішніх, але й усіх наступних генерацій людей і визначається трьома групами
взаємопов’язаних факторів:
екологічних, які безпосередньо впливають на людину у біологічному відношенні;
соціально-економічних, які визначають матеріальні ресурси в умовах існування і
розвитку суспільства;
культурних, які впливають на розвиток свідомості.
Зміни в містобудівній політиці, які сприяють відходу від усталених норм і
правил життєдіяльності людини, дозволили розглядати проблему формування
середовища у розширеному соціально-культурному контексті. Так, за основу міста
повинна прийматися соціально-просторова система, яка представляє собою
сукупність зон, житлових одиниць, комунікацій і окремих просторів, у яких
реалізується діяльність, поведінка і спілкування усіх груп населення. Значення
цієї системи в тім, що вона дозволяє пов’язати та інтегрувати усі соціальні і
взаємопов’язані з нею процеси у рамках єдиного міського простору [52, 163, 165,
169, 170, 180, 320].
Історичний зміст соціокультурної індивідуалізації середовища полягає в тому, що
чим більш диференційоване і різноманітне міське середовище, тим більше у ньому
соціально значимих типів городян і вище сталість їхніх рис, приживлюваність і
закріпленість індивіда.
Докорінні зміни функціонально-планувальної організації міського середовища
полягають в тому, що зонування і структурування підпорядковуються не
нормативно-директивній, а соціально-економічній базі, яку визначають
соціально-просторова модель і ціннісне відношення до територій. В останнє
входять культурно-історична і містобудівна цінність, кадастрова вартість землі,
положення в структурі міста відповідно до центру та інших зон обслуговування,
освоєння та інженерна підготовка, перспективи розвитку зон і районів,
екологічний стан і близькість до природи. До змін функціонально-планувальної
організації середовища слід віднести розширення форм трудової діяльності,
розшарування населення, різноманітність потреб і можливостей та різні форми
власності (рис. 2.2).
Одноманітність наших соціалістичних міст визначалося не тільки обмеженістю
матеріальних ресурсів і грандіозними масштабами будівництва, але і соціальним
замовленням, яке відображало примат колективізму над індивідуалізмом. Тотальна
„рівність”, казармена психологія разом з позбавленою індивідуальності
архітектурою міст, у свою чергу, сприяли бездушності, інертності та
безініціативності людини.
Перебудова суспільства, створення незалежної України змінили соціальне
замовлення. Сьогодні потрібен вільний, розкутий, здатний до ініціативи і
творчості індивід. Тому основна увага повинна зосереджуватися на людині.
Середовище повинно розглядатися тепер не з огляду на його функціонування і
відповідність до будівельних норм, не безпристрасно-статистичне, а із
зацікавленим поглядом людини, активно діючої в ньому.
У сучасній концепції міського простору проявляється відмова від формальних
індустріальних ансамблів і формування комфортного і різноманітного, чуттєвого
сприймання середовища діяльності, середовища спілкування, яке відповідає усьому
багатству поведінки людини. Спостерігається також відхід від однозначної і
пасивної інтерпретації простору і середовища у бік ускладнення їх форм,
структури, в установці на їх змістовну, семантичну навантаженість.
Архітектурно-просторові і естетичні пошуки повинні бути спрямовані на створення
умов для неупередженого спілкування, фізично комфортного і психологічно
розкутого.
У контексті культури міський простір розуміється як система відносин