Вы здесь

Публіцистична творчість Олеся Гончара: історія, поетика, прагматика.

Автор: 
Галич Валентина Миколаївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000032
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
публіцистичнА творчІстЬ та журналістськА діяльнІстЬ Олеся Гончара: Загальна
характеристика
2.1. Журналістська праця Олеся Гончара 30-х років
Літературна діяльність завжди приваблювала Олеся Гончара. З ранньої юності він
почав писати вірші та оповідання, надсилати їх до козельщанської районки
“Розгорнутим фронтом”, республіканської дитячої газети “На зміну”, журналу
“Піонерія”. Окремі з них були надруковані в районній газеті (“За селом”, 1933,
7 листопада; “На агрокурси”, 1933, 13 листопада) [195; 256]. Ще школярем Сашко
Гончар писав замітки до місцевої газети “Розгорнутим фронтом”, пробував сили й
у більш серйозних журналістських жанрах. Зокрема, у листі до свого товариша
Олеся Юренка від 4 січня 1933 року він прохав: “Ану, напиши, Олесю, критику на
мій нарис “На буксирі”, цікаво прочитати та, мабуть, і корисно” [802, 10].
Після закінчення Бреусівської семирічної школи Козельщанського району на
Полтавщині Олесь Гончар (саме так він став тоді підписувати свої
кореспонденції) рік працював у газеті “Розгорнутим фрон­том”. “Прийшов я туди
босий, а там зустрів ще босішого В. Т?ка. Ганяли нас, як солоних зайців. У
редакції ми й жили: спали на столах. На підшивках газет. На “Комс[омольській]
правді” спали, а “Известиями” вкривались” [362, 202], – пізніше згадував Олесь
Гончар. Його побратим О. Юренко писав, що новачок “якось одразу прилучився до
роботи, весело так, усміхнено, просто ніби був він серед нас не новачок, а
старожил. Трудився невтомно, багато, – як на свої п’ятнадцять літ, то дуже
багато! І хоч би як рано-ранісінько я прийшов на службу, а на столі вже лежали
опрацьовані ним сількорівські дописи. І не пам’ятаю жодного випадку, щоб
котрийсь із них доводилося повертати на доробку” [802, 10]. Так розпочалася
професійна журналістська діяльність Олеся Гончара. Щоправда, сам письменник
суворо оцінював свою довоєнну творчість, у тому числі й журналістську, хоча
дослідники його спадщини ще за життя не раз робили спроби примусити його “до
прихильнішого поцінування ним свого передвоєнного доробку” [618, 13]. Анатолій
Погрібний у праці “Олесь Гончар: Нарис творчості” (1987), називає ряд художніх
творів Олеся Гончара, написаних до війни – “Бабуся”, “Ка­­зоч­ка про вогняного
змія”, “Смерть Івана Мостового”, “Хрест”, “Ластівка”, “Цілюща вода”, “Че­реш­ні
цвітуть”, “Стокозове поле”. О. Галич згадує новелу “Пальма” [117, 138–139]. У
бібліографічному покажчику, уміщеному в шеститомному виданні творів Олеся
Гончара називаються ще “Опо­ві­дан­ня командира”, “Орля”, “Яблуко довголіття”,
“Ха­ля­ра”. Із спогадів О. Юренка відомі назви таких ранніх творів Олеся
Гончара, як оповідання “Портрет, що всміхається”, повістей “Над країною спів”,
“Студенти” [802, 10]. У листах до О. Юренка Гончар називає такі твори, над
якими він працював до війни, – новели “Шрам”, “Пожежа”, “На пасовиську”,
оповідання “На­ро­дження дружби”, “Казка про колосочок та його ворогів”, вірш
“Першотравневий похід”, оповідання “Подарунок на іменини” [800, 128–130, 133,
135–137]. В. Бережному пригадалися оповідання та новели Олеся Гончара “Майстер
щита”, “Маска” [39, 157]. Сам Олесь Гончар неодноразово згадував загублений
роман про Григорія Сковороду, написаний напередодні війни.
Про журналістську діяльність Олеся Гончара 30?х років на сьогодні мало що
відомо. По-перше, його журналістські твори, розкидані по малодоступних на
сьогодні районних і обласних газетах; по-друге, більшість людей, які тоді
працювали поряд з Олесем Гончаром у газетах, навчалися в технікумі
журналістики, загинули на фронтах або ще раніше стали жертвами сталінських
репресій, а тому не залишили про цей період письмових свідчень; по-третє,
письменницька спадщина Олеся Гончара повоєнної пори затьмарила його ранню
творчість, а сам письменник не вважав її вартісною. А втім, пошуки в Книжковій
палаті України, бібліотеках, родинному архіві Олеся Гончара допомагають пролити
світло на початок його журналістської діяльності.
Так, у газеті “Розгорнутим фронтом” за 1933 рік є чимало матеріалів, підписаних
іменем Олесь Гончар. Зокрема, таким чином представлена кореспонденція “Два
трактористи”. Починається вона з пейзажного малюнка рідного села Сухої: “Сонце
побороло ворону ніч… Глуху непривітну ніч. Розвіяло туман… І, мов на долоні
вималювався ландшафт Сухої: традиційні хатки і верби… Чернеча гора з
переярками…” [162]. На тлі рідної природи показано змагання двох трактористів
місцевого колгоспу “Пе­ре­будова” Ілька Меча та Лавріна Кардаша. Події
відбувалися в голодний 1933 рік, і хоча про голодомор Олесь Гончар не пише
нічого (у тодішніх суспіль­но-по­лі­тич­них умовах про це не міг написати
навіть досвідчений журналіст поважного віку), відгомін цієї трагедії
українського народу все ж таки проглядається в конкретних фактах, відображених
у кореспонденції, зокрема в епізоді, коли в колгоспній їдаль­ні Ілько Меч
одержує кращу вечерю, ніж Лаврін Кардаш, оскільки останній має гірші показники
на оранці, що викликає його обурені запитання: “Що? Я не тракторист? Не в одній
зміні з Мечем? Чому вечері неоднакові?” [162]. Конфлікт розв’язується викликом
на змагання, що підвищує продуктивність праці обох трак­тористів.
Цей один із перших друкованих творів Олеся Гончара у чомусь постає ще досить
наївним, проте він свідчить про потенційні можливості автора знаходити й творчо
інтерпретувати характерні явища дійсності, хоча йому ледве виповнилося
п’ятнадцять років, і він, як і чимало підлітків його покоління із бідних
селянських родин, був захоплений перспективами побудови соціалізму та
комунізму. Звідти в нього й відповідна риторика – “сидючи на своєму сталевому
коні соціалі