Вы здесь

Поетика наукового тексту: українська наукова публіцистика ХІХ - початку ХХ ст.

Автор: 
Зелінська Надія Віталіївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000054
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ
УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ
Виникнення та диференціація стилів національної літературної мови – основна
лінгвістична підстава для функціонування різних видів літератури –
“зумовлюється різними практичними потребами спілкування і наявністю певних
жанрів літератури в дану добу” [231]. Тобто стиль, як і відповідна до стильових
варіацій типологія видань, – категорія історична, змінна, похідна від зовнішніх
обставин. А тому стилістична диференціація мовлення – як спроба закріпити
окремі його засоби за різними сферами вжитку – виникла значно пізніше, ніж саме
розмаїття виконуваних мовленням функцій та усвідомлення мовцями цього
розмаїття: адже самі обставини текстотворення та обміну інформацією на
початкових етапах людської цивілізації схиляли до синкретичних форм.
Аналогічним шляхом відбувалося і становлення жанрів (якщо розглядати жанр як
“одиницю в класифікації творів і покажчик їх традиційних рис, що сприяє процесу
естетичної комунікації” [232]): вони виникли і розвивалися історично,
вичленовуючись з єдиного синкретичного мистецтва, з єдиної синкретичної науки.
(Нагадаємо, принагідно, надзвичайно цікаву гіпотезу О. Веселовського про те, що
література в усіх її родах відбиває динаміку стосунків особи і суспільства:
якщо спочатку вони нероздільні, тобто особа поглинена оточенням, то поступово
відбувається "звуження колективізму", ускладнюється соціальна диференціація,
особистість духовно збагачується [233]).
І дійсно, стилістична і жанрова диференціація, виникнувши на зламі історичних
епох і соціальних устроїв, рішуче відкинула наївний синкретизм стародавньої,
зокрема античної, літератури, яка не вимагала різниці між засобами вираження,
наприклад, у науковому трактаті та міфі (на думку О. Потебні, раціональним
обґрунтуванням цієї синкретичності є спільність коріння усіх форм
текстотворчості: наукове пізнання довкілля та міфічна його реконструкція
об’єднані спільним “прагненням до об’єктивного пізнання” [234], причому першими
з’являються міфи, а вже з них – на розробленій вербальній основі – розвивається
наука), – гуманізм, художність наукового викладу відступали під тиском вимог
зручності у користуванні текстом.
Звісно, цей процес не був одномоментним: навіть звільнившись від “чар”
міфологічного світосприйняття, наука ще довго залишається під сильним впливом
художньої текстотворчості. І річ тут, видно, не в тім, що по-справжньому
високохудожні твори збуджують естетичні переживання, а й у тому не завжди
усвідомлюваному автором факті, що саме вони, ці переживання, дають поштовх до
пошуків нового знання або й самі його містять (нехай і у власній питомій
формі), – тобто художнє, і зокрема, поетичне, мислення має на певних етапах
свої переваги над раціонально-логічним. “Шлях науці уготовляється словом”, –
писав О. Потебня, обґрунтовуючи свій підхід до наукової мови з позицій
загальної поетики [235]. Звичайно, на рівні абстракції можна припускати, що
наукове знання твориться та прирощується і без використання мови – шляхом
вироблення умовних знаків та їх систем. Проте такий “новотвір” повністю
зрозумілий, а отже, має пізнавальну цінність лише для самого автора – у процесі
ж комунікації, нехай і наукової, вирішальним елементом, кінцевою, за
Арістотелем, метою є реципієнт – слухач або читач, для якого розуміння того, що
він сприймає, стає не лише змістовно, а й естетично вартісним.
При читанні творів дослідників далекого минулого “читач з особливою силою
відчуває своєрідну насолоду, яку може принести нам спілкування з дійсно великою
людиною. “Discorci” (“Бесіди”) Галілея, напевно, являють собою прекрасний
взірець цього стилю” [236]. І наукова праця Джордано Бруно “Вигнання
торжествуючого звіра”, написана у 1582–1584 рр., ще іскриться образністю і
наповнена вигаданими персонажами, які допомагають авторові висловити свої
наукові ідеї. Але вже через століття, 1587 р., з’являються “Математичні начала”
Ісаака Ньютона, які, напевно, за контрастом, вражають абсолютною “сухістю”,
строгістю й беземоційністю, а проте... надовго стають ідеалом наукового
викладу; під їхнім впливом формується стиль, який “виключає будь-які людські
почуття, що не мають чисто раціонального характеру” [237], – і ця “ханжеська
скромність звичаїв англійського середньовічних церковних університетів
(Кембрідж) змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно прибирати з наукових
повідомлень все те, що, на їх думку, не торкається безпосередньо викладених
результатів і використаних методів” [238].
Можна сперечатися щодо ефективності двох описаних напрямів в організації
наукового тексту – “гуманізація” (експресивність, емоційність, образність тощо)
та “аскетизм” (бездоганна логічність, нормативність, стереотипність тощо):
перший виграє у впливовості, другий – у точності й однозначності переданої
інформації. Але можна також, не абсолютизуючи жоден з них, визначити, коли і в
яких конкретних випадках той чи інший підхід виявляється доцільнішим.
Українська наукова література, сучасні типологічні, жанрові та стилістичні риси
якої виводяться від зламу XVIII – XIX cт., – дуже своєрідне суспільне, а
водночас і культурно-естетичне явище. Беручи початок в загальному масиві
літератури “«національного відродження», або ще ліпше літератури «національного
пробудження»” (Д. Чижевський [239]), наукова проза, попри розмаїття тематичних
напрямів, а отже, і відповідних форм їх текстуального втілення, так чи інакше
відбивала естетичні пошуки та провідні гуманістичні ідеї своєї доби, а можливо,
і ще більшою мірою, саме цими ідеями та пошуками спонукалася: творення наукової
літератури рідною мовою